Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Що ви взагалі думаєте про мене? — несподівано запитав він. — Що думаєте про мій характер, про мої моральні якості?

— Ви — людина честі, за що я вас люблю і глибоко поважаю.

— А чи траплялося вам коли-небудь скоїти злочин?

— Гм! — пробурмотів я. — Як і всім, я не слухав учителів та батьків, крав яблука в чужому саду.

— Не меліть дурниць! Я кажу про справжні злочини, за які треба відповідати перед судом.

— Нічого такого не пригадую.

— Я вам заздрю, сер. Ви щаслива людина. Сумління, яке щодня гризе душу, — ось найстрашніше і найсуворіше покарання.

Його слова і тон, яким він їх вимовив, зворушили мене до глибини душі. Безумовно, ця людина страждала, невідомий мені злочин важким каменем лежав на його серці, інакше він не говорив би з такою скорботою. Я мовчав. Минуло кілька довгих хвилин, поки він продовжив свою розповідь:

— Я переконався, що вища справедливість існує і що страшніший за суд присяжних — суд Божий, який вершиться в душі людини, нагадує вдень і вночі про скоєне. Можливо, якщо я розповім вам усе, мені стане легше. Але чому саме вам? Хоч ви ще молодий, та я вам довіряю і поважаю вас, крім того, я передчуваю, що завтра трапиться щось, що перешкодить мені покаятися.

— Що з вами, сер? Невже ви думаєте про смерть?

— Мені справді здається, що незабаром я помру. Ви чули, що золотошукач розповів про Фреда Гартона? Що скажете про його брата?

Тут я почав розуміти, про що він, тому відповів якомога безтурботніше:

— Трохи легковажний юнак.

— Ви занадто поблажливі. Запевняю вас, легковажність значно небезпечніша за відверту агресію. Бо негідника видно здалеку, і всі його уникають, а легковажні люди, як правило, милі й виховані, і ніхто їх, на свою біду, не цурається. Тому легковажні люди небезпечніші. Крім того, лиходія можна виправити у в’язниці, а легковажного нічим не зміниш. Ось і я ніколи не був лиходієм, ні, я був лише легковажним юнаком. Генрі Гартон, який розорив свого брата, це… я!

— Але ж у вас інше ім’я!

— Звичайно! Я зганьбив своє ім’я, і мені довелося взяти інше. Ще під час першої нашої з вами зустрічі я сказав, що мати вказала мені шлях до щастя. На жаль, я злегковажив. Мені хотілося швидко й легко заробити мільйони, і я вляпався в авантюри, незабаром втратив і спадок, і довіру компаньйонів. Тоді я став золотошукачем. У Каліфорнії спалахнула золота лихоманка[63], я помчав туди, півроку нишпорив по всіх ущелинах, і мені пощастило.

Але я саме став пристрасним гравцем і за лічені дні програв у карти все: я довгі місяці важко працював у копальні, щоб потім поставити все на одну цифру і втратити за п’ять хвилин. Але й на цьому я не спинився. На місці я не міг би роздобути таких велетенських грошей, які були мені потрібні. Я хотів поставити сто тисяч доларів, щоб зірвати весь банк. І я поїхав до Мексики, де став золотошукачем. Мені знову пощастило, і знову я все втратив за картярським столом. Таке життя зруйнувало мене фізично. А до того ж я почав курити опій і обернувся на живий скелет, хоч доти я мав статуру не гіршу за вашу. Далі так тривати не могло, люди сторонилися мене, а собаки гавкали, варто було мені вийти на вулицю. І тоді я випадково зустрівся з братом. Він упізнав мене й узяв до себе додому. У нього був магазин у Фріско[64]. Краще б він відвернувся від мене і залишив подихати в курильні опіуму! Він вберіг би себе від лиха, а мене — від докорів сумління!

Вірна Смерть замовк. Мені стало шкода його.

— Спершу я поводився як слід, — з гіркотою провадив далі старий. — Брат повірив у моє виправлення і запропонував місце у своєму магазині. Але азарт гравця лише причаївся в мені, щоб одного нещасного дня спалахнути з новою силою. Я взяв гроші з каси, хотів змусити удачу послужити мені! Я підробляв векселі, а гроші програвав у карти, і коли я зрозумів, що мені ніколи не вдасться відігратися й повернути братові гроші, боягузливо втік. Фред оплатив підроблені векселі і став жебраком. Його дружина не витримала ганьби й померла, а сам він забрав маленького синочка й поїхав із Сан-Франциско. А я знову подався на пошуки золота, напав на жилу, розбагатів і повернувся, щоб віддячити братові й допомогти йому в біді, в яку сам його і втягнув. Але брата в місті вже не було. Страшна звістка і запізніле каяття змусили мене почати нове життя. Я полишив гру в карти, опій більше не курю, хіба що зрідка дозволяю собі пожувати його з тютюном. Відтоді я шукаю брата по всіх Сполучених Штатах, але марно, і лише сьогодні для мене блиснув промінь надії… Ось і все, що я хотів розповісти. Можете відвернутися від мене, я заслуговую найсуворішого осуду.

Він відпустив мою руку, сів у траву і закрив долонями обличчя. Так він сидів доволі довго. Я стояв поруч, охоплений суперечливими почуттями. Врешті-решт він скочив на ноги, пильно подивився на мене й запитав:

— Ви все ще тут? Хіба я вам не огидний тепер?

— Огидний? Ні, мені щиро шкода вас. Ви багато грішили, але й зазнали покарання. Я не маю права засуджувати вас, тим більше, що ви покаялися, а я й сам грішний, як усі смертні, і не знаю, які ще випробування готує мені життя.

— Правду кажете, життя справді суворо