Перстень Борджіа - Володимир Нефф
Цілковиту тишу фортеці порушували лише розмірені кроки вартових, що ходили подвір’ям під його вікном.
Аж одного дня за ним прийшла чота швейцарців у синіх мундирах, із оздобленими золотом капелюхами на головах, і поки йому зв’язували руки за спиною, цирульник устиг поправити хвильку на його волоссі, висмикнути волосинку, що стирчала з брови, й перевірити манікюр.
— Куди мене ведуть? — запитав Петр офіцера швейцарців, коли вони сходили вельми широкими й зручними гвинтовими сходами до підземелля.
— На допит у катівню, parbleu, — відповів офіцер. Петрові стало млосно і забігали по спині мурашки. Він промовив лише за хвилину, коли був певен, що його голос не затремтить:
— То навіщо цирульник так дбав про мою зовнішність, про зачіску й манікюр, якщо я йду туди, де на такі дрібниці не звертають уваги?
— В катівні Бастілії на все звертають увагу, — зауважив офіцер. — Цю катівню відвідують члени найвишуканішого придворного товариства, які залюбки спостерігають за стражданнями допитуваних. Із цією метою вони купують особливі парфуми під назвою torturon і напахчують ними хустинки. Кажуть, що ці парфуми перебивають сморід смаженого людського м’яса. Для дам і для панів з вразливою нервовою системою, коли катований надто голосно кричить, видають іще затички для вух; c’est la mode[37] Ви, пане, мабуть, походите з вельми варварських країв, якщо не знаєте таких речей. — За якусь хвилину він додав: — Глядіть же, пане, тримайтеся, бо на вашому допиті буде головувати сама королева–регентка, а вона не зносить чоловіків, які кричать і благають помилування. Ви який? Боязкий?
— Якщо йдеться про катування, не знаю, — відповів Петр. — Але мій батько не боявся катування; напевно, і я якоюсь мірою зрівняюся з ним.
— Це було б добре, — сказав офіцер швейцарців. — Цим би ви справили на її величність добре враження.
Королева–регентка була вродливою, поставною, пухкенькою матроною із гладеньким, наче виліпленим із масла, обличчям, із м’якими підмальованими вустами й лагідними короткозорими очима, якими дивилася в лорнетку у золотій оправі з перламутровою ручкою. її благородна голова, почасти накрита маленьким вдовиним очіпком з чорного шовку, була облямована величезним іспанським коміром, — який в Іспанії мали право носити лише члени королівської родини, — з білого мережива, відкритим спереду й опертим на всю ширину королевиних рамен, а ззаду піднесеним, мов віяло, майже на висоту тім’я. її на диво тонкі й делікатні руки, виплекані, як ми знаємо, косметичними рукавичками герцогині Діани зі Страмби, на зап’ястях стискали прозорі зубчасті манжети, пошиті з того самого мережива, що й іспанський комір. Вона чекала свого цікавого в’язня, сидячи в розкішному м’якому кріслі, в якому ледь уміщалися її могутні сідниці і округлі стегна. Побіч неї на стільці, оббитому позолоченою шкірою, сидів похнюплений і знуджений з вигляду хлопець з юнацькими вусиками під носом; позаду стояло кілька елегантних дам і панів.
Двоє м’язистих катів, майстер і його помічник, з оголеними аж по плечі руками, стояли непорушно, мов стовпи, біля пузатої залізної сковороди з розжареним вугіллям, у якому лежали кліщі різних розмірів. Просторе склепінчасте приміщення було вдосталь забезпечене тими жахливими, почорнілими від часу знаряддями, один погляд на які, кажуть, нагнав такого страху на Галілео Галілея, що той відразу ж відмовився від найважливішої частини свого вчення, геліоцентричної теорії. Зліва від входу стояв високий пюпітр з чорною книгою, у якій збирався писати веселий на вигляд старий пан у чорному вбранні. Розгорнені аркуші книги він притиснув людським черепом. По обидва боки пюпітра горіли свічки.
— Пане де ля Прері! — мовила королева, коли Петр увійшов до катівні.
Пан де ля Прері відійшов від гурту елегантних дам і панів і кількома pas du courtisan, коротшими і швидшими, ніж робили придворні при імператорському дворі у Празі, обійшов крісло і став перед королевою.
— Ваша величність, маю честь запропонувати вам свої послуги, — уклонившись, сказав він.
— Пане де ля Прері, — повторила королева, — чи ви знаєте цього чоловіка?
І вказала лорнеткою на Петра.
Шевальє де ля Прері повернув голову до Петра, наче лише зараз, коли королева на нього вказала, помітив його.
— Так, я знаю його, ваша величність, — відповів він. — Кілька років тому я зустрічався з ним при герцогському дворі у Страмбі, де він виступав під іменем П’єра, по–італійському П’єтро Кукан да Кукан, і виконував обов’язки arbiter rhetoricae[38].
За спиною королеви почулося веселе пожвавлення, усміхнулась і королева, меткий секретар аж за живіт хапався, сміявся навіть череп на чорній книзі. Лише обличчя обох катів зосталися незворушними і хлопець, що сидів біля королеви, зберіг свій насуплений і знуджений погляд.
— Arbiter rhetoricae, — повторила королева. — Покійний герцог мав почуття гумору. Пан де Кюкан уміє так гарно говорити?
— Дозволю собі висловити думку, що пан де Кюкан може говорити феноменально, — сказав де ля Прері, — по–латинському як по–італійському, по–італійському як по–французькому, по–французькому як по–турецькому. Він, як ми його тут бачимо, є живим прикладом того, як корисно вивчати мови. Я сам був свідком того, що герцогиня Діана…
Королева перепинила його:
— Про це потім, після допиту. А тепер скажіть, чи не зустрічались ви з ним деінде, крім Страмби. Коротко, будь ласка, лише для запису в книзі.
— Після смерті герцога Танкреда, — провадив далі шевальє де ля Прері, —
