"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

— Я їду на кілька днів до Одеси. Спробую зв’язатися там з підпіллям, — може, вирішимо перебратися туди, а не до партизанів. На ці дні ви лишаєтесь за мене, Григоренка попереджено. Головне — обережність…

На світанку Харченко вирушив у похід.

Він ішов з Зіною, а попереду по обидва боки вулиці йшли Димко і Григоренко. Перед містком Григоренко перейшов через вулицю, і вони разом з Димком зупинилися біля перехрестя, вдаючи, ніби читають наклеєні на стіні об’яви. Зупинилися біля них і Харченко та Зіна.

— Поглянь, підхожа об’ява, — Димко підштовхнув Харченка і прочитав: — «Маючи власний будинок і бажання щастя, літній чоловік шукає надійну супутницю життя». Ти маєш бажання щастя?

— Ще й як! — відповів Харченко.

— Значить, порядок, — усміхнувся Димко. — І ми всі маємо. Щасливої тобі дороги.

Димко і Григоренко не оглядаючись пішли назад у місто, а Харченко і Зіна попрямували до містка. На випадок, якщо їх зупинять, у Зіни дуже надійний документ — довідка про роботу на біржі. Харченко мав виконувати роль робітника, якого вона найняла допомогти їй принести дрова.

Але вони безперешкодно проминули міст, піднялися на узгір’я берега, обійшли територію табору, і там, де дорога виривалась на степові промори, попрощалися. Зіна раптом заплакала.

— Ну, чого ти, дурна! — розгубився Харченко.

— Сама не знаю, — схлипнула Зіна.

Харченко обняв її і поцілував у щоку. Вона знову заплакала. Тоді він взяв її за плечі, повернув обличчям до міста, підштовхнув легенько, а сам пішов грузькою дорогою. Хвилин через десять він оглянувся: Зіна стояла на тому самому місці і махала йому хусточкою. Він пішов швидше, потім знову оглянувся. Зіна все ще стояла там, але обличчя її вже він не міг розгледіти, бачив тільки білу плямочку хустинки…

Звіряючись за сонцем, він ішов на північний-північний захід з розрахунком спочатку потрапити в район Харкова. Першого ж дня він пройшов не більше як тридцять кілометрів. Весняне сонце розтопило сніг, але ще не встигло висушити землю. Іди дорогою, іди цілиною — скрізь ноги по кісточки грузнуть у липкій грязюці. І хоч невідривно дивись на дзеркальні віконця калюж — все одно не помітиш, як опинишся по коліно у холодній воді.

Ніяких небезпечних зустрічей у перший день не було. А втім, він старанно обходив стороною всі селища. А на самітному, загубленому в степу хуторі, куди він наважився зайти попросити води, бабуся нагодувала його вареною картоплею і ще дала на дорогу два житніх коржики. Харченко сказав їй, що йде з полону до своїх стареньких під Київ.

— Може і мої отак ідуть додому, борони їх боже, — важко зітхнула бабуся, витираючи сухі, виплакані до дна безбарвні очі.

Жодного німця Харченко поки що не бачив — ця смуга степового півдня лежала осторонь від доріг війни. Але раз у раз він читав приліплені до телеграфних стовпів короткі об’яви-накази:

«Про появу невідомих осіб негайно повідомляти представників німецької армії або поліції. За переховування згаданих осіб — розстріл».

Проте перші п’ять днів дороги минули без будь-яких пригод. Він ішов з світанку до темряви. Ночував у стіжках торішньої соломи, в залишених куренях на баштанах, а то й посеред степу на сухому горбочку.

Якщо на крупномасштабній карті України з позначеними на ній всіма великими й малими дорогами нанести маршрут Харченка, то він виглядав би так, наче подорожній поставив собі за мету виміряти відстань між дорогами. Його маршрут був весь у дрібних зломах, зигзагах та все ж неухильно вів до Харкова.

Харченко знав, що все ближче весняний Дніпро, і його непокоїла думка, як він через нього перебереться. Місцевість навкруги ставала дедалі обжитішою, і незабаром вже стало безглуздо обходити селища. Хоч куди він звертав, попереду скрізь виникали силуети будівель. Не доходячи до селища кілометрів зо два, Харченко звертав убік, щоб обійти людне місце, а потім знову виходив на дорогу.

Це село він здалеку бачив як на долоні. Білі хатки були розкидані на пологому схилі. Він підійшов до села досить близько, але не помітив жодної живої душі. У нього вже харчі закінчились, і він подумав, чи не розживеться тут хоча б на окраєць хліба. Але зовсім близько від села, там де вже починалися околичні хати, Харченко трохи звернув і пішов рідким чагарником вздовж по-весняному розпухлої річечки. Порівнявшись з селом, він зупинився, прислухаючись, чи не долине звідти який-небудь звук життя.

— Дядю, ти партизан? — почув він дитячий голос, який прозвучав для нього, як гуркіт грому.

Харченко оглянувся і побачив хлопчика років десяти, що невідомо звідки взявся, у батьківському рваному піджаку, який звисав на ньому нижче колін.

— А хай тобі грець… — тихо мовив Харченко, не маючи сили вгамувати серце, що тривожно закалатало.

— Дядю, ти партизан? — знову спитав хлопчик і ступив кілька кроків назад.

— Та звідкіля ти взяв? Я просто перехожий. Розумієш? Іду собі та йду. Як тебе звати?

Хлопчик зірвався з місця і помчав до села, викрикуючи на весь голос:

— Партизан! Партизан! Партизан!

Харченко швидко попрямував далі, але на повороті річечки чагарник кінчався, і він побачив, що село майже поряд. Між хатами бігали й галасували діти. Тікати безглуздо. Харченко не поспішаючи йшов краєм ріллі. Метрів за триста попереду знову починався чагарник. Коли б тільки дійти до нього…

Між двома хатами, де гралися діти, появився чоловік. В руках у нього була гвинтівка. Він швидко пішов навперейми Харченку. Діти бігли позаду. Харченко зрозумів, що до кущів йому не встигнути, але простував далі не поспішаючи.

— Ей, дядю, стривай! — крикнув чоловік.

Харченко зупинився. Між ними було не більше як сто кроків. Харченко розгледів, що в руках у чоловіка не гвинтівка, а товста палиця.

— Хто ти такий? — крикнув