Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Варя ще щось розповідала про той єдиний одержаний нею лист, та лише окремі розрізнені слова долинали до мого слуху, не в’яжучись у цілі речення, а тому й позбавлені змісту. «Капітан Корейша… мій чоловік! Комбат Корейша, Борис Гордійович!» — стугоніло в мені, як стугонить повітря в трубках величезного органа, прориваючись крізь сховані всередині отвори і клапани. Тільки звуки ці не виривалися назовні, а згасали в мені, лишаючи по собі тільки намул, уламки потрощеної домівки. Та ще тупий біль, що ні на мить не вгаває. Не подумай, що мене мучили ревнощі. Я б простила йому випадкову зраду, від щирого серця подякувала б тій жінці, що дала йому короткочасне забуття, зігріла своїм теплом. Але йшлося не про невірність, а про чорну зраду, і зрадив він не мене, а свого бойового друга, покинувши товариша напризволяще, коли той потрапив у біду… За кілька днів я написала Борисові листа, де все це виклала, порадила відшукати Ніну, пояснила, що в мене не може бути дітей, а в нього рано чи пізно неодмінно прокинеться батьківське почуття, бо інстинкт — продовження роду найсильніший з інстинктів, оскільки стоїть на сторожі самого життя… Пробач, я вдалася до зайвих подробиць, але при тобі мені легше було пройти і цей передостанній етап дороги, що привела мене назад, у Німеччину, щоб сплатити свій борг перед Вітчизною…
Тебе, може, ще щось цікавить?
— Лише одне: адреса, на яку ти писала Борисові. Маючи її, буде легше встановити його координати тепер.
— Навіщо?
— З простої причини: треба, щоб його негайно відкликали з Німеччини.
— Номер польової пошти запам’ятати легко: 32414. Прізвище — Корейша, ім’я і по батькові — Борис Гордійович.
— Найпізніше завтра повідомлю Горенка. А тебе прошу: поводься тепер особливо обережно. Номер машини свідчить, що він має якесь відношення до комісії по репатріації, отже, в західній частині Берліна буває часто.
— Аж ніяк не чекала такого ускладнення. Щойно відчула справжнє полегшення, переконавшись, що минуле більше наді мною не тяжить, тепер же…
— Тепер тож нічого не трапилось, сподіваюсь, і не трапиться. Коли я нагадав про обережність, то лише з міркувань перестороги. І давай про це більше не говорити, краще почастуй чашечкою міцного чаю. Попереду в мене нудний вечір у не зовсім приємному товаристві.
— Тоді я приготую тонізуючий номер один. — Марія опустила в воду електрокип’ятильник, дістала з шафи бляшанку з заваркою. — Тут суміш кількох сортів, пропорція — секрет фірми, тобто мій. Не всміхайся скептично: один батьків друг довго працював у Японії, багато розповідав про славнозвісну чайну церемонію. От я і стала експериментувати, привчилась пити чай маленькими ковтками і без цукру, щоб якнайповніше відчути всю гаму цього чудового напою. Понюхай, який тонкий аромат! — Знявши кришку, Марія хотіла простягнути бляшанку, та рука її раптом застигла напівдорозі. — Хто це? — пошепки спитала молода жінка. — Ти замкнув унизу двері?
Григорій ствердно кивнув головою і, швидко підвівшись, упритул підійшов до чорного ходу. Так, сходами хтось підіймався. Ось зарипіли шоста й сьома сходинки. Хода легка, скоріше за все жіноча, а якщо чоловіча, то дуже обережна. Якби йшов хтось позаду, рипіння б повторилося. Отже, йде один чи одна. Десята сходинка теж з рипом. Так і є, це жінка, причому хода її не дуже впевнена. Григорій підняв угору один палець і заспокійливо поклав руку на гачок.
— Тікай швидше вниз, — поспішно прошепотіла Марія. — Вікно провізорської біля входу на подвір’я, навпроти ліхтар…
— А ти не боятимешся?
Марія приклала палець до уст, навшпиньках відійшла від дверей, очима знов показала Григорію на внутрішні сходи до аптеки. Виходячи з кімнати, він почув — хтось намагається вставити ключ у замок, потім до його слуху долинув сонний Маріїн голос:
— Пані чи пане, ви помилились! Вхід до сорок дев’ятого поруч. Надалі будьте уважніші… Підняли мене з ліжка, мало не вдерлися в чужу господу… Врешті це…
Дальші слова заглушили його власні поспішні кроки вниз.
З провізорської справді було б добре видно вхід на подвір’я, якби не спітнілі шибки забраного в грати вікна. Вибравши найзручнішу позицію, Григорій протер хусточкою стуманіле скло і вп’явся очима в хистку мерехтливу пляму біля воріт, розмиті краї якої поглинала напівтемрява. Від напруження на очі набігли сльози, та він не наважився кліпнути повіками. Тому два силуети, що виринули з подвір’я, здалися розпливчастими. На щастя, ті двоє зупинилися сперечаючись. Високий чоловік в американській військовій формі торсав свою супутницю за плече, вона ж, учепившись йому за рукав, силкувалася потягти його за собою. Та сили нерівні. Висмикнувши з рук дівчини якийсь пакунок, військовий рвучко повернувся в протилежний бік і, не озираючись, пішов. З хвилину постоявши, дівчина теж рушила з місця. Спочатку вона зробила кілька швидких дрібних кроків, потім побігла. З темряви долинув невиразний крик — мабуть, вона гукала свого супутника.
Повернувшись нагору, Григорій розповів про сцену, свідком якої став. Цікавість на обличчі Марії змінилась подивом.
— Ти не міг би мені її змалювати, цю дівчину?
— Вона стояла спиною до мене. Пальто, здається, чорне або якогось іншого темного кольору. Біла пухнаста хустка. Трохи вища за тебе на зріст і огрядніша… Ага, черевики на високому підборі, ступає дуже дрібно, як на її статуру.
— А чоловік?
— На голову вищий від неї. Спина трохи зсутулена. Широкі брови, що майже зрослися на переніссі. Світло від ліхтаря падало просто йому в обличчя, але шибка від мого дихання взялася туманом, я ж не наважився її знов протерти, боячись привернути увагу.
— Клара і Петерсон! Так, схоже, це вони…
