Співробітник ЧК - Олександр Олександрович Лукін

Олексій підвівся.

— Іване Петровичу, треба йти, давайте допоможу… Іване Петровичу!..

Воронько мовчав. Похолодівши від жаху: невже помер? — Олексій припав вухом до його грудей. Серце билося, Воронько був непритомний.

Олексій озирнувся, немов сподіваючись, що з кромішньої темряви, яка оточувала його, з'явиться несподівана допомога. Над яром шуміла тирса, вітер пригинав чагарник, струмок перекочував гальку.

Олексій підтягнув ремінь, закинув мляві руки Воронька собі на плечі, ухопився міцніше і підвівся на ноги. Воронько був трохи нижчий на зріст від Олексія і спочатку здавався навіть не дуже важким: Олексій злегка струснув його, влаштовуючи зручніше. Воронько глухо застогнав і повільно пішов по нерівному дну яру.

… Решта ночі і весь наступний день злились у пам'яті Олексія в одне безперервне, майже нелюдське зусилля.

Він збився з дороги і довго йшов не до Дніпра, а вздовж нього. Коли він усе-таки визначив правильний напрям, на шляху трапилося широке старе річище з грузькими, заболоченими берегами, пройти по яких з Вороньком на плечах було неможливо, і тому довелося робити великий гак.

Заходити в села, щоб спробувати дістати підводу або хоча б уточнити дорогу, було небезпечно.

Олексій досить швидко зрозумів, що Воронька йому не донести. Вірніше, не донести живим. Воронько дедалі рідше опритомнював. Пов'язка на його грудях вся закривавилась. Олексій під час однієї з зупинок розірвав свою спідню сорочку і намотав її поверх старої пов'язки, але й це не допомогло, кров знову проступила.

Воронько вмирав. Він вмирав важко. Життя міцно сиділо в ньому. Олексій не розумівся на медицині, але йому було ясно, що врятувати товариша може тільки швидка допомога. Все ж, що міг зробити для нього Олексій, це принести в кашкеті води, якщо вона трапляється на шляху, і тягти, тягти його на собі із згасаючою надією добратися вчасно, поки життя ще не зовсім залишило сильне і тепер таке немічне тіло товариша…

Обличчя Воронька вкрилося синюватою жовтизною. Вуса обвисли і здавались особливо чорними. Коли до нього поверталася свідомість, він просив залишити його, не займати, дати відпочити, а коли знову непритомнів, стогнав…

П'яти липли до землі, затерпли стегна, під коліньми з'явився гострий біль.

Олексій ступав налитими болем ногами, вдихаючи запах крові і просякнутої потом гімнастьорки Воронька. Кожний наступний крок здавався останнім, але він робив цей крок, за ним — другий, третій… десятий… сотий…

Проповзла, коливаючись під ногами, верста, друга… І Олексій втратив їм лік, боячись зупинитися, бо знав, що варто скинути Воронька і впасти на землю, щоб невистачило ні сил, ні, особливо, волі підвестися.

Наприкінці дня в глибоких сутінках він підійшов до якогось придніпровського села.

Коло загону, біля старого засипаного колодязя, Олексій поклав Воронька на траву.

Воронько не стогнав. Він тільки схлипував тихенько, час від часу здригався, та ще в горлі в нього щось низько дрижало і наче хлюпотіло. З-під вусів до шиї тягнулася чорна смуга. Олексій доторкнувся пальцем — кров. Він присів, рукавом витер щоку, прошепотів:

— Почекай, Іване Петровичу, я ненадовго…

Воронько не відповів. Олексій оглянувся, намацав у темряві якусь колоду, підсунув її Вороньку під голову і підвівся.

— Так я зараз, п'ять хвилин…

Він вийняв наган і, притримуючись за огорожу, пішов по узбіччю.

Попереду біліли хати. Колодязний журавель, здавалося, стирчав просто з рябого, світлосірого неба. Вітер з Дніпра рвав і м'яв жорстке листя.

Край дороги валявся поламаний безколесий віз. Олексій зупинився біля нього, міркуючи, куди йти, і звернув до хатинки, що стояла на відшибі.

Плутаючись ногами в городньому бадиллі, він добрався до паркана, знайшов хвіртку. Собаки в дворі не було.

У хаті, очевидно, прислухались. Як тільки Олексій постукав, почувся тонкий, настояний страхом дівчачий голос:

— Мамуню, ти?

— Відчиніть…

— Дядько Степан?..

Грюкнув об дошки важкий засув. Олексій натиснув, відсунув тугі двері, що терлися об підлогу, і проліз в сіни. Наштовхуючись на мотлох, пробрався в кімнату.

На столі горів каганець. Од вітерця, що влетів у двері, вогник захитався, подовжуючись, і Олексій мимохіть окинув поглядом стару, давно не білену хату. В кутку, на ліжку, під ковдрою, зшитою із клаптів, хтось лежав.

Дівчинка, засунувши засув, увійшла слідом за Олексієм, плаксиво промовила:

— Чого довго, дядьку Степан? Мамуні й досі нема. Як поїхала вчора, так і не поверталась. Чого б це, дядьку Степан? А-а! — закричала вона, розглядівши Олексія, і затиснула рота долонями.

— Тихше! — попросив він. — Тихше, дівчинко, не кричи! Хто-небудь з дорослих є дома?

З ліжка підвелася жінка. Олексій придивився — молода.

— Вам чого? — спитала вона, до підборіддя натягуючи ковдру.

— Хазяєчко, червоноармійці ми, від бандитів рятуємось. З дороги збилися…

Приховувати не було потреби. Темне подряпане обличчя Олексія, кров на розхристаному френчі, наган у руці та й сама його несподівана поява в такому вигляді вночі, тут, у центрі бандитського району, — красномовно говорили про те, хто він такий.

Жінка спустила ноги з ліжка і почала шукати на підлозі черевики. Олексій поквапливо говорив далі:

— Товариш у мене тяжко поранений. Вмирає. Допоможіть, хазяєчко, дорога…

Жінка знайшла черевики і, обсмикнувши довгу спідницю, підвелася.

— Чого вам? — перепитала вона, мовби не розчувши.

— Червоноармійці ми… Товариш умирає біля колодязя… Йому допомогти треба!..

Вона заговорила швидко, розглядаючи