Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— Ви розмовляєте з Фредом Шульцом, тільки це ім’я ви повинні пам’ятати. Гаразд?
— Зрозуміло… Але ви… невже ви мусите ховатись?
— Повірте мені, не від старих друзів. Так вимагає справа.
— Виходить, я вас викрила перед Рамоні? Що я накоїла!
— Заспокойтесь, тут вийшло навіть доречно.
— О, ви не знаєте, що це за дім! Не вірте Рамоні, ні в чому не вірте… Йому і Джузеппе. Вони…
— Лідіє, люба Лідіє, зараз я мушу повернутися. Не треба, щоб у Рамоні виникли якісь підозри. Тому домовимось про головне: де і коли я зможу вас побачити?
— У мене вдома. Рано-вранці або пізно ввечері. Я вже написала свою адресу — ось! Коли Рамоні сказав…
— Гаразд, гаразд… Матіні живий і здоровий? У Римі?
— Так. Правда, на кілька днів виїхав до Анкони.
— Його адресу напишіть на маленькому клаптику і закладіть за підкладку мого капелюха. Він у передпокої, сірий. Не сплутаєте?
— Звичайно.
— Скажіть, чи могли б ви знайти місце, де можна було б переховатись жінці з дитиною?
— Пораджуся з друзями. Щось знайдемо. Це терміново?
— Ще не знаю. Перш я сам мушу її відшукати.
— То, може, і в цьому вам потрібна допомога?
— Дуже. Звуть Агнеса, прізвище Менендос. Донька — Ірене. Зупинилась, мабуть, десь ближче до Ватикану. В пансіонаті чи скромному готелі. У дівчинки хворі ноги, її возять. Приїхали з Іспанії.
— Запам’ятала. Може, повідомити про ваш приїзд Матіні, якщо він уже вдома?
— Не треба. Я приїхав не сам, а з людиною, від якої мушу критися. Все розкажу потім.
— Коли на вас чекати?
— Постараюсь прийти якнайскоріше. Залежатиме від обставин… А тепер попрощаємось, ми забалакалися. Хоча ні, ще одне: Курт одержав мого листа з Мадрида?
? Ані рядка. Ми двічі переїздили, може, через це?
— Гм… може, й так.
Григорію теж хотілося б вірити, що лист просто загубився в нетрях якоїсь італійської поштової контори, проте в серце його закрався неспокій. Адже можливий і інший варіант: листа затримала цензура в Мадриді. Як не обмірковував він кожне слово, щось могло збудити підозру розвідки. Припустимо, сталося саме так. З якими б даними вийшов на пошуки анонімного адресата він сам? Прізвище адресата і його національність — перше; дата відправки листа — друге; лист написано німецькою мовою — третє. Отже, анонім теж німець, який проживає в Іспанії… Курт Шмідт. З ким у нього можуть бути зв’язки в Іспанії? Очевидно, не з дівчиною, не з родичами. Бо тікали сюди люди іншого суспільного стану, нацисти. Якби у Курта був якийсь впливовий родич серед наці, хлопець не служив би денщиком, а сягнув вище. Отже, зв’язки в нього могли бути тільки по лінії службовій. Приміром, зі своїм гауптманом, бароном фон Гольдрінгом. А куди подівся Гольдрінг, дуже легко дізнатись у Думбрайта і Нунке. Варто іспанській розвідці поткнутися до школи «Лицарів благородного духу», і на Фреда Шульца впаде підозра. Тим більше що дата відправки листа збігається з часом його перебування в Мадриді. Правда, треба спочатку докопатися до особи Курта Шмідта. Та й це справа не складна. Не така вже складна…
Дурниці, нервую… Іспанія велика. Чому саме школа поблизу Фігераса приверне їхню увагу? Не може такого бути. А запеленгована радіопередача? Нунке і Думбрайт прийшли тоді до одностайної думки: в таверні хтось переховувався, це він передавав шифровки. Так було спокійніше для керівництва школи. А от іспанська розвідка, чи повірила вона в цю версію? Йому, Григорію, власне кажучи, начхати, як обернеться справа, — ще якийсь тиждень, ну два… А от Домантович, Домантович…
І Рамоні, й Маріанні навіть на думку не спало б, яка тривога гризе серце Фреда Шульца, з таким безтурботним виглядом він повернувся в їхнє товариство.
— Феї ночі просили передати це вам, синьйорито! Обережно, обережно, не вколіть пальці…
— О, яка чудова троянда! Ви справжній лицар, синьйор… можна я вас називатиму просто Фредом?
— Буду дуже радий. Звичайно, якщо не заперечуватиме ваш наречений.
— Може, і ми з вами відкинемо церемонне «синьйор»?
І всі троє вип’ємо на брудершафт? — Рамоні запитливо глянув на свого гостя і взявся за пляшку.
— Тоді я ще приємніше почуватиму себе у товаристві Маріанни і вашому, Вітторіо!
Рамоні розлив коньяк і першим підняв келишок.
— За наше знайомство, Фред!
— За ваше з Маріанною майбутнє!
Коньяк був не дуже міцний, поганої марки, проте дівчина помітно сп’яніла. Вона починала говорити про одне, перескакувала на інше, кидала ущипливі зауваження Вітторіо, то недоречно сміялася, то мало не плакала. З окремих реплік Григорій зрозумів — ідеться про те, що Рамоні не прийшов на побачення, виставив її на загальний посміх. Та з усього було видно — це не головна причина її роздратовання, непевності, неспокою. Причина таїлася глибше, точила їй серце і душу. Маріанна скидалася на тоненьку надломлену топольку, що згинається під вітром тріпочучи всім листячком.
Впіймавши похмурий погляд Вітторіо, Григорій вказав йому очима на Маріанну. Той ствердно кивнув головою.
— Маріанно, час їхати. Відвезу Фреда, потім вас.
— Але ж я ще не оглянула як слід вашого кабінету! — Дівчина схопилася