Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

Коли ілюзіоніста Маскелайна завербували до англійської армії, це також було своєрідним піар-ходом, і цілком вірогідно, що роль головного маніпулятора у цій історії відводилася зовсім не самому Маскелайну. Багато про що свідчить те, що офіцер розвідки Дадлі Кларк свідомо перебільшив роль Маскелайна в обманних маневрах союзників. Таким чином армія могла отримати трохи загадковості та елегантності, стати чимось більшим за військову могутність. Використовуючи Маскелайна як приманку, Кларк зміг скористатися доброю репутацією сім’ї ілюзіоніста та заручитися підтримкою військового керівництва, чоловіків, які пам’ятали з дитинства виступи дідуся Маскелайна в Лондоні. Керівництво служби державного захисту у своїй внутрішній грі використало самого Джаспера Маскелайна як ілюзію.

Жорстокість природи

Еволюційний біолог Роберт Тріверс має свій будинок на Ямайці, де живе кілька місяців щороку. Одного весняного дня кілька років тому він цілий вечір провів поміж дерев у саду й кидав камінням у птахів ані. Ці чорні птахи подорожують зграями від шести до дванадцяти особин, що схожі на галасливі та зловісні загони смерті, які пожирають пташенят інших видів птахів просто з гнізд. В ані є один трюк, який вони щороку застосовують до голубів, що гніздяться біля будинку Тріверса. Пташенята голубів, відчуваючи наближення батьків, пищать, просячи їжу, і ці крики темні птахи ані здатні наслідувати. Коли малі чують імітовані звуки поблизу, вони думають, що час їсти, і починають пищати самі. Це все, що потрібно птахам ані, щоб визначити точну локацію пташенят, схопити їх і з’їсти. Звичайно, еволюційні біологи, зокрема Тріверс, знають, що саме так і працює природа – тут немає надмірної жорстокості, всього лиш адаптивна перевага. Проте неважко зрозуміти, чому розчулений старий чоловік стояв там, намагаючись відігнати птахів. Аж поки не втомився, а тоді птахи ані таки отримали свою здобич, лиш на декілька годин пізніше. Еволюція йде своїм ходом.

Казати, що тварини намагаються обхитрувати одні одних так само, як обманюють одне одного люди, – це навіть трохи «діснеїфікації» й проєкції, – ми впізнаємо у них свої власні почуття. Наші уявлення про правду, брехню, честь і зраду еволюціонували разом із мовою та культурою, проте історія обману давня. У 1970-х роках Роберт Тріверс розробив низку теорій про те, яку роль довіра, обман та самообман можуть зіграти щодо генетичної здатності до виживання. Ключові книги з еволюційної психології, як-от «Соціобіологія» (Sociobiology) Е.О. Вільсона, «Егоїстичний ген» (The Selfish Gene) Річарда Докінса та «Як працює мозок» (How the Mind Works) Стівена Пінкера, базуються на теоріях, вперше представлених Тріверсом, а в 2011 році опублікованих у книзі «Безумство дурнів» (The Folly of Fools), що резюмує його ідеї щодо обману та самообману.

У власній книзі Тріверс щедро сіє жартами про свою схильність до обох гріхів, згадуючи історії про брехню дружині чи ніяково зізнаючись у тому, що позичав ідеї в інших науковців для своїх статей та крав кулькові ручки і ключі у колег по офісу, не відаючи про це, аж поки не знаходив їх у своїх кишенях. Брехня та обман – те, до чого ми вдаємося часто без свідомого контролю, і, як показує приклад птахів, за нашою реакцією на несправедливість та маніпуляції не обов’язково стоять раціональні думки. Та це пробуджує глибокі емоції. Згідно з роботою Тріверса, і емоції, і інтелект міцно пов’язані з шахрайством та обманом. Насправді певні форми обману є головним двигуном інтелектуального розвитку вже багато років.

Багато технологій, якими нас оточують сьогодні, на кшталт інтернету та реактивних двигунів, спершу були розроблені для військових цілей. Подібним чином можна стверджувати, що жорстокі стратегічні дії предків стали підґрунтям для розвитку цивілізації, як частина постійної гонки озброєнь, як те, що спонукало організми розробляти дедалі складніші технічні прийоми та краще розпізнавати ворожі наміри та маневри. Тварини постійно обманюють одна одну: приблизно половина всіх видів тварин буквально є паразитами, що виживають за рахунок іншої половини. Більшість з них невеликих розмірів – бактерії, блохи та глисти, але один відсоток усіх видів птахів також живе, годуючи себе паразитуванням. У Норвегії найвідомішим птахом-паразитом є зозуля, і якщо на когось кажуть «зозуленя», то це далеко не комплімент.

«Перегони озброєнь» зозулі з іншим видом, на якому вона паразитує, починаються з того моменту, коли зозуля відкладає яйце в чуже гніздо. Для іншого виду, що є господарем, наприклад, жайворонка, буде великою перевагою здатність розпізнати за виглядом свої власні та яйця зозулі. В еволюційному контексті перевага на боці тих, хто краще розпізнає та класифікує різні форми, а гени, що стимулюють таку мозкову діяльність, передаються представникам того ж виду. Як тільки жайворонки розвинуть це вміння, зозуля буде змушена відкладати яйця, більш схожі на яйця виду господаря. І тоді перевагу отримають ті яйця, вигляд яких важче імітувати: плями на яйцях жайворонків самі собою є складнішими в плані маскування для тих, хто полює на яйця. І одна з теорій стверджує, що ці плями зможуть стати своєрідними «відбитками пальців», які зозулі надто важко підробити.

Аби розпізнати справжні яйця від підкинутих, необхідна неабияка пильність, і для жайворонка буде додатковою перевагою, якщо йому вдасться порахувати і виявити, що на одне яйце стало більше. Тоді починається нова боротьба. Як тільки жайворонок навчиться рахувати, перевагою для зозулі буде навчитися викидати яйце жайворонка з гнізда на кожне своє відкладене яйце. Та найбільш майстерний обман починається тоді, коли зозуленя вилуплюється. Підкидьок може виштовхнути з гнізда інші яйця, а тоді, наслідуючи крики інших пташенят, змусити мачуху годувати його. Деякі види навчилися імітувати крики цілої зграї пташенят господарів, крім того, у них з’являються плями, що схожі на два розкриті дзьобики, це змушує матір-годувальницю добувати втричі більше їжі для одного загарбника.

Стратегія зозуленяти може бути настільки успішною, що воно виростає більшим за свою прийомну маму, мабуть, викликаючи неабияке її здивування. Воно насправді може виростати вшестеро більшим, тоді пташка-годувальниця сідає на плече пташеняти, яке годувала, немов талісман. Слід визнати, що цей випадок не надто підтверджує теорію, згідно з якою обман сприяє розвитку інтелекту. Хіба тоді мати не повинна була б запідозрити щось не те у велетенському малюкові, якого вона вигодувала? Очевидне пояснення тут таке: якщо мати почне зважати на розміри пташенят, то це може негативно позначитися на виживанні її рідних малят: безперечно, буде ще більш трагічно, якщо вона почне викидати власних дітей, вважаючи їх чужими та не