Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Всеволод Зіновійович Нестайко
— Ясно! «Акваланги на дні»? Бачив. А хто вони, шпигуни ваші? Звідкіля взялися? З-за океану?
— З нашого села.
— Ага, місцеві, значить. Колгоспники. Як прізвища?
Ява розгублено глянув на мене. Він уже шкодував, що почав цю розмову. Міліціонер говорив глузливо, видно, не вірив жодному слову.
— Як же прізвища шпигунів ваших? Га? — усміхаючись, повторив старшина.— Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?
Раптом машина зупинилася.
— Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси,— сказав старшина Паляничко.
Вилізли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо — великий сірий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києві така тюрма?
Тільки встигли ми про це подумати, як міліціонер і каже:
— Оце, хлопці, Історичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходімо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсім загубилися.
«Так он воно що! — радісно попідстрибували наші душі.— Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорівни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловік!»
— І не переживайте, хлопці,— заспокоїв нас хороший чоловік.— Я вашій учительці скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж діло серйозне! Державне!
Отаке! Підстрибнуті наші душі розгублено заклякли в кумедних позах.
— Не тре…
— Не ка…— одночасно вигукнули ми.— А що як… На все село засміють.
І нащо Ява сказав!
— Він… по… пожартував,— зиркнувши на Яву, поспішно сказав я.
— Умгу! — похнюпившись, підтвердив Ява.
— Ми просто хотіли… хотіли…— я ніяк не міг придумати, що ж ми хотіли.
— У Дніпрі скупатися,— підхопив Ява.— Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорівна не дозволяє. А у нас же Дніпра нема. А Дніпро ж, знаєте…
— Знаю,— усміхнувся старшина.— Ну, гаразд. Бачу, хлопці ви ловкі, вигадливі… Сам колись таким був. Тільки брехати не треба. Пішли.
Піднялися ми по східцях на майдан, що перед музеєм. На землі щось камінням викладено — наче велетенські «класи».
— Оце,— каже старшина,— найдревніше в Києві місце. Тут понад тисячу років тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.
Навшпиньки пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рівненько обсаджена, і посередині галявини — ми навіть очам не повірили — здоровеннецька копиця сіна. У центрі Києва на найдревнішому місці — копиця сіна, як у лузі. От здорово! І така нам та копиця мила, наче привіт з рідної Васюківки.
Дивимось, а за копицею, біля самого входу в музей, гармати стоять, п’ять гармат.
— Що то? — осмілівши, спитав я.
— Це, брат, артилерія, що була в нас на озброєнні у сорок третьому, коли ми Київ од фашистів визволяли,— пояснив міліціонер.
— А ви той… ви теж визволяли? — спитав і знітився Ява, що так нескромно спитав.
— Визволяв, хлопці. Що було, те було,— просто відповів старшина.— Навіть поранило мене тут, у Києві. В госпіталі тут лежав. Київ для мене кревне, рідне місто.
Ми якось зовсім по-новому глянули на нього. Он він, значить, який — старшина Паляничко. Хотілося ще щось спитати, та старшина вів уже нас у музей.
Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скільки там кімнат!
Перший поверх (стародавні часи) нам не дуже сподобався. Там не було нічого цілого — все куски якісь, уламки, череп’я бите. І найпочесніше місце займає зотлілий почорнілий шмат довбанки. Теж іще цінність! Я вам такого у нас на річці скільки хочете знайду.
Але другий поверх… Оце да! У нас аж очі розбіглися. Он віз чумацький справжній. На таких возах наші предки колись у Крим по сіль їздили. А он карета золота, у якій митрополитів київських возили. Нічого собі карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнісінька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшині Паляничку, він тільки — рраз!.. Ми уявляємо собі нашого міліціонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руці. Нічого. Підходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж і довга! А пістоль який!
Третій поверх. Велика Вітчизняна війна. Визволення України від фашистських загарбників. Тут від кожного стенда віє подвигами, геройською славою. Ондо трофеї — повна скриня гітлерівських орденів, хоч лопатою греби. А он особисті речі славного розвідника Кузнецова, що діяв у тилу ворога і викрав німецького генерала. Ой, не поспішайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрібне, таке потрібне. Ми ж зараз так усе це розуміємо, як ніхто… Ми ж, може, зараз найсправжнісінькі розвідники (хоч би як ви, товаришу Паляничко, сміялися!). І все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же різні секретні документи. Он… назустріч нам поспішає Галина Сидорівна, а за нею всі наші. Обличчя в Галини Сидорівни аж пашить.
— Ви мене до інфаркту доведете! Де ви були? Де?
— Загубилися,— кається Ява.
— Заблудилися…— каюсь я.
— Загубилися-заблудилися! Двадцять дев’ять учнів на екскурсії. І ніхто, крім вас, не загубився, не заблудився… Мучителі! Мене параліч розіб’є через вас!
Ми зітхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорівну розбивав через нас параліч. Хай буде здорова.
— Не лайте їх, дуже прошу. Вони більше не будуть,— говорить старшина Паляничко, підкручує вус, і очі в нього затуманюються.
— Ах, пробачте! Я навіть не подякувала вам. Спасибі! Спасибі! — враз почервонівши, говорить Галина Сидорівна, робить губи бантиком, і очі в неї теж затуманюються.
— Нема за що. Це наш обов’язок.
— Ну все-таки, все-таки… турбувалися, привозили… Спасибі велике! Не знаю, що б я робила.
Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усміхнених очей з Галини Сидорівни.
А Галина Сидорівна, навпаки, то зиркне на нього, то опустить очі, то зиркне, то опустить очі. І говорить вона з міліціонером якимсь надзвичайно мелодійним м’яким голосом — зовсім не таким, як з нами.
— Ви даремно так переживаєте, нерви собі псуєте. Хлопці вони меткі, нікуди не дінуться,— говорить старшина і дивиться на Галину Сидорівну по-орлиному.
— Ах, знаєте! З ними так важко, так важко… Я їх люблю, але…— наче горлиця, туркоче Галина Сидорівна і гладить по голові спершу мене, тоді Яву.
Ява підморгує мені. Я тихенько хмикаю у відповідь (я підморгувати не вмію, в мене обидва ока кліпають, як у діда Варави).
Молодець старшина! Спасибі! Геройська міліція в Києві.
Потім ми всі виходимо з музею і йдемо через Володимирську гірку у Містечко розваг— кататися на різних чудернацьких гойдалках і на «чортовому колесі». І старшина Паляничко разом з нами.
