Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Нарешті я бачу Уму, яка виходить з лісу своєю легкою ходою. І в цю саму мить помічаю двох білих птахів. Дуже високо у безбарвному небі, вони ширяють на вітрі, кружляють над Мананавою. Вони мене бачать? Мовчазні, вони летять поряд, майже не ворушачи крильми, схожі на дві білі комети, обернені до сонячної заграви на виднокраї. Життя зупинилося, світила припинили своє обертання. Лише вони живуть у потоках вітру.
Ума поруч зі мною. Я відчуваю запах її тіла, її тепло. Дуже тихо кажу: «Дивись, колись давно я їх вже бачив, це вони!» Крила несуть їх до гори Макабе, а небо тим часом змінюється, сіріє. Раптом птахи зникають за горами, наче впірнають у Чорну річку, — настає ніч.
Ми мріяли про щастя у Мананаві, про життя лише удвох. Ми жили в злагоді з природою, спілкувалися лише з деревами, збирали ягоди, трави, пили воду із струмка, що б’є з червоної кручі. Ловили раків у притоці Чорної річки, в гирлі, під плескатими каменями — креветок, крабів. Пригадую історії, розказані старим капітаном Куком, про мавпу Зако, яка ловила креветок на власний хвіст.
Тут усе просто. На світанку ми йдемо в ліс, який переливається росою, по червоні ґуаяви, по вишні, по мальгаські сливи, по томати «бичаче серце», або збирати сон-траву, дикий чейот, гіркі гарбузи. Живемо в тих місцях, де жили маррони за часів великого Сакалаву, у часи Сенґора[46]. «Поглянь туди! Там були їхні поля. Там вони тримали свиней, кіз, курей. Вирощували боби, чечевицю, ямс, кукурудзу». Ума показує мені зруйновані мури, купи порослого бур’янами каміння. Навпроти кручі з лави колючий чагарник закриває вхід до печери. Ума приносить оберемок пахучих квітів. Вплітає їх собі у коси: «Акація».
Вона ніколи ще не була такою гарною, чорне волосся обрамляє її чисте обличчя, струнке тіло прикрите вилинялою залатаною одежиною з мішковини.
Від її вигляду я забуваю про золото, мені його більше не хочеться. Лоток для промивання лежить десь на березі струмка, поблизу джерела, а я біжу з Умою в ліс. Мій одяг порваний, волосся і борода відросли, як у Робінзона. Із сухого листя вакоа Ума зробила мені капелюха, гадаю, ніхто не впізнав би мене у такому чудернацькому вбранні.
Багато разів ми спускалися до гирла Чорної річки, але через повстання ґанні Ума боїться людей. І все-таки на світанку ми навідались до гирла Тамарен, походили по чорному піску. Все повито вранішнім туманом, дме холодний вітер. Наполовину заховавшись у заростях вакоа, ми дивимося на бурхливе море, на сердиті, вкриті піною хвилі. Нема нічого кращого на світі, ніж ця картина.
Інколи Ума йде рибалити у водах лаґуни поблизу Турель чи біля соляних копалень, аби ще й побачитися з братом. Увечері приносить мені рибину, і ми смажимо її біля нашого прихистку поблизу джерел.
Щовечора, коли сонце сідає за морем, ми непорушно застигаємо, чекаючи появи фаетонів. Вони летять дуже високо, повільно, наче світила, окреслюють свій політ на осяйному небі. Птахи вже звили гніздо у скелях, десь поблизу гори Макабе. Вони такі красені, такі білі і так довго кружляють у небі, в потоках морського вітру, що ми не відчуваємо ні голоду, ні втоми, ні тривоги про завтрашній день. Невже й вони не вічні? Ума каже, що це ті два птахи, які співають хвалу Господові. Ми чекаємо їхньої появи щовечора в сутінках, тому що вони — носії нашого щастя.
Однак, коли настає ніч, я відчуваю якусь тривогу. На прекрасному, кольору темної міді, обличчі Уми з’являється вираз порожнечі, наче все, що нас оточує, несправжнє. Багато разів вона повторює тихим голосом: «Настане день, коли я поїду…» — «Куди ти поїдеш?» Але вона більше нічого не каже.
Минають пори року, зима, за нею — літо. Як давно я не бачив людей! Вже й не знаю, як воно було раніше — у Форест-Сайді, в Порт-Луї. Мананава — безмежна. Єдина людина, яка зв’язує мене із зовнішнім світом, це Лаура. Коли я розповідаю про неї, Ума каже: «Мені б хотілося познайомитися з нею». А потім додає: «Це неможливо». Я розповідаю про Лауру, коли вона йде жебракувати гроші у багатих, в Курепіпе, у Флореаль, для бідних, для жертв тростини. Про дрантя, яке вона збирає в багатих будинках, аби з нього пошити савани для старих індіанок, які ось-ось помруть. Ума каже: «Ти мусиш повернутися до неї». Вона промовляє це силувано, її голос напружено бринить, мені стає боляче.
Ця ніч холодна й прозора, зимова ніч, схожа на ніч на Родриґесі, коли ми лежали на піску Англійської затоки і дивилися, як на небі спалахують зірки.
Усе мовчазне, все завмерло, на землю опустився час всесвіту. Лежачи на килимі з вакоа, загорнувшись разом з Умою в армійську ковдру, я дивлюся на зірки: на Оріон на заході і на притиснутого до вітрила корабля Арґо Великого Пса, де сяє нічне сонце — Сиріус. Люблю говорити про зорі (і не відмовляю собі в цьому), голосно називаю їх, наче відповідаю на батьків урок, крокуючи поруч з ним Алеєю Зірок: Арктур, Денебола, Беллатрікс, Бетельґейзе, Акомар, Антарес, Шаула, Альтаїр, Андромеда, Фомальгаут…
Раптом над нами на небесному склепінні починається зорепад. Зусібіч огняні риски креслять ніч, потім гаснуть, одні дуже швидко, інші — так довго, що ще тривалий час їхнє світло подразнює сітківку наших очей. Ми підвелися, аби краще бачити, задерши голову, стоїмо вражені. Я відчуваю, що Ума тремтить усім тілом. Я хочу зігріти її, але вона відштовхує мене. Доторкнувшись до її
