"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

Шрагін дивився на присутніх людей і не бачив їхніх облич, він бачив тільки білі або сірі плями і відчував, як увесь натовп у мовчазному жаху повільно відступає в глибину базару.

«Ваші кати, товариші, від кари не втечуть. Ми їх знаємо, ми їх знайдемо всіх до єдиного. До єдиного!» Так говорив собі Шрагін, ідучи безлюдною вулицею, і все тіло його наливалося люттю, новою силою. Сам того не помічаючи, він ішов усе швидше.

На цій вулиці, в кращих будинках міста, жили німці. Із розчинених вікон гриміло радіо — Берлін передавав ранкове військове зведення.

І поки Шрагін простував цією вулицею, він узнав, що німецькі війська прорвалися до берега Волги і бачать палаючий Сталінград.

Уже другий тиждень гітлерівські армії наступали, і радіо, як улітку сорок першого року, з ранку до вечора кричало про швидку перемогу. Шрагін намагався менше думати про це, та легко сказати — не думати. Німці повеселішали. А місто стало ще похмурішим. Днями Федорчук сказав, гірко посміхаючись:

— Так… Ми їх ложкою по лобі, а вони нас — танками, танками…

Шрагін промовчав. Він відчував, що не знаходить достатньо вагомих слів, щоб розвіяти настрій товариша. І розізлився: чому він повинен пояснювати? Все ясно! «У нас тут свій фронт, ми солдати і зобов’язані вести бій, незважаючи ні на що!»

У місті становище з кожним днем ускладнювалось. Створювалося враження, ніби гітлерівці вирішили супроводжувати наступ своїх військ посиленням окупаційного режиму. Зразу після страти заложників майже кожної ночі в місті проводились облави і масові арешти. Один за одним відправлялися в Німеччину ешелони гнаних у рабство. Вивозили навіть тих, хто мав роботу. Шрагін прекрасно розумів, що його товариші по групі в будь-який день можуть опинитися під ударом, і на кожну зустріч із зв’язковим ішов, очікуючи біди. От і сьогодні в нього мала відбутися така тривожна зустріч…

Увійшовши до кабінету адмірала Бодеккера, Шрагін побачив його біля прикріпленої на стіні великої карти. Він не підходив до неї з часу московського контрнаступу наших військ. У радіоприймачі рокотіли барабани, ревіли фанфари — звичайна музика після передачі військового зведення.

Адмірал жестом підізвав Шрагіна і, показуючи на карту, сказав:

— Чули? Ми вийшли до Волги. Га?

— Дивовижно, — ледве промовив Шрагін.

Адмірал різко повернувся, пильно подивився на нього і сказав неголосно:

— Але й настільки ж небезпечно… — Він знову, примружившись, дивився на карту. Потім показав рукою кудись угору і звідти провів у повітрі лінію до Волги. — Майже три тисячі кілометрів! Три тисячі!

— Дивовижно, — тихо повторив Шрагін.

І знову адмірал пильно подивився на нього, і в його ясно-карих очах промайнув незрозумілий для Шрагіна вираз.

— Я бачу, що ви на військових справах розумієтеся не краще за майора Каппа, — з прикрістю зітхнув адмірал. — Він заявив мені сьогодні, що Німеччина напередодні повної перемоги. А зараз для Німеччини немає нічого небезпечнішого від нерозуміння, що війна не тільки оце… — адмірал показав на ревучий приймач, швидко підійшов і виключив передачу. Вернувшись до карти, вів далі: — Невже справді ви не розумієте, яка небезпека в тому, що комунікації, які постачають фронт, розтягнуті на три тисячі кілометрів? І це коли з півночі майже по всій їх довжині над ними навис противник і коли дві її третини — під ударами партизан? Фокусів і чудес на війні не буває. Так, якщо Паулюс із своєю армією затримається тут, біля Волги, хоч би на місяць, росіяни повинні бути ідіотами, щоб не скористатися з такої ідеальної для них можливості зробити котел для шостої армії. Розумієте?

Шрагін спантеличено мовчав, як школяр, що не вивчив уроку. А сам у цей час в думці благав адмірала продовжувати урок — адже те, що він говорив, було надзвичайно важливо.

— Не ображайтеся, будь ласка, — всміхнувся адмірал, запрошуючи Шрагіна до столу. — Не ви один цього не розумієте. Вчора командуючий нашою армією скликав нараду. То навіть він, знаєте, трубив у фанфари. А ваш знайомий — пан Релінк — дійшов до того, що свою діяльність тут назвав підкріпленням історичної перемоги з тилу. Але нічого, на щастя, більш відповідальні люди, ніж вони, там, у Берліні, про цю небезпеку думали ще раніше. Місяць тому, коли я літав у Берлін, мої друзі, набагато кваліфікованіші в питаннях війни, ніж я, прямо казали про це… — Обернувшись до карти, адмірал говорив далі: — Звичайно, задум фюрера принадний — перерізати Росію пополам, відсікти Урал, як базу матеріального постачання радянських військ, і покласти Москву та всі російські сили в глухий мішок. Але оце… — адмірал знову провів рукою в повітрі шлях від Німеччини до Волги, — це дуже небезпечна обставина. Дуже! — Адмірал помовчав, пригладжуючи йоржик сивого чуба, і сказав, посміхаючись: — Проте давайте й ми з вами підкріплятимемо перемогу з тилу. Я прошу вас, на ваш вибір, взяти трьох інженерів і зробити технічний огляд силового цеху. Треба з'ясувати, чому завод не має достатньо енергії. Мені кажуть — саботаж. Чи так це?..

Весь день Шрагін з комісією працював у силовому цеху, а ввечері пішов на кладовище, де в нього була призначена зустріч із зв’язковим Григоренком. Він весь час пам’ятав почуте від адмірала і засмучувався, що зможе передати це в Москву тільки завтра…

Григоренко трохи спізнився, і Шрагін уже почав турбуватись, чи не трапилася з ним біда, але в цей час побачив зв’язкового.

— Пробачте, Ігоре Миколайовичу, — намагаючись справитися з задишкою, почав Григоренко. — Поїхав трамваєм, а на півдорозі струм виключили, довелося натиснути як слід…

Нічого втішного Шрагін від зв’язкового не почув.

На бойню, де працював Дем’янов, майже зовсім перестали