На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
Мехті випростався, обернувся до Васі й рішуче сказав.
— Не візьму я тебе з собою, Васю! — і лагідніше додав: — На цей раз не візьму.
— Але чому?..
— Сам знаєш!
— Комаринська?
— Ти ж поки що нездужаєш, Васю. І якщо ти сам про себе не хочеш турбуватися, мені доводиться взяти це на себе.
— А може, ти просто боїшся, що через мою незграбність ми потрапимо в лапи німців?
Мехті посміхнувся:
— Ні, я справді тільки про тебе турбуюсь. Відпочинь… Треба ж і іншим спробувати себе в ділі.
— Чого ж варта наша дружба, Мехті, — з болем сказав Вася, — коли тобі так легко замінити мене кимось іншим! Ти, очевидно, думаєш: ну що він робив, коли я брав його в Трієст? Носив сумки з вибухівкою, та й годі! А це може зробити кожний! Ні, Мехті, поруч з тобою йшов Василь, готовий в першу-ліпшу хвилину віддати за тебе життя! Тепер я шкодую, що мені не випала нагода довести тобі це!
Мехті мовчав, а Вася й далі палко переконував його.
— Ну, що з того, що я шкандибаю? Хіба мало тепер кульгавих німців! Адже для стороннього ока це не так уже й погано, коли я почну трохи шкандибати. Заїкаюсь же я, якщо це потрібно? Крім того, ми ж прийдемо до міста, коли вже стемніє… До речі, знаєш, мені одна людина якось казала: зорі вранці лягають спати. Ми з тобою, як зорі, ночами не спимо… Правда, гарно сказано?
— Так, — погодився Мехті. — Гарно. Хто це сказав?
Вася відповів не одразу. Він поглянув на друга очима, сповненими горя й гніву, і тремтячим голосом відповів:
— Вона…
— От у тому-то і вся справа, Васю! Я боюся брати тебе з собою! Боюся, що ти наробиш мені клопоту, — грубувато сказав Мехті, сам схвильований не менше ніж Вася.
— Ні, Мехті, ти погано знаєш мене! — похитав головою Вася. — Адже я розумію, яку велику справу ми робимо… Ми не тільки месники, — ми воюємо за волю, за хорошу, добру тишу в світі, яка буде порушуватись тільки привільними піснями — от як у нас на Смоленщині.
— Що ж мені робити з тобою, Васю? — наче міркуючи вголос, промовив Мехті, і Вася зрозумів, що він вагається.
— Як що робити? Взяти мене з собою, і все буде гаразд!
— Тобі буде дуже важко, Васю!
— А тобі легко? Сільвіо сміливий хлопець, я люблю його, але ж він не розвідник!
— І ти колись не був розвідником…
— Все одно! Скажи, з ким ти більше рискуєш? Зі мною чи з Сільвіо?
Мехті подумав про Сільвіо. Так, його можна одягти лише під італійця. Великі чорні очі з крупними зіницями, сповненими пустотливих іскорок, неслухняні кучері — все це зовсім не характерно для німців. А зручніше мати при собі денщика-німця: до нього менше чіплятимуться. І Васю в цьому відношенні навряд чи міг хтось замінити!
— Ну, а коли вже доведеться, — знову заговорив Вася, — то я їм влаштую таку комаринську, що довіку пам'ятатимуть!
До друзів підійшов Сільвіо, схвильований, увесь сяючий від щастя, сповнений палкої нетерплячки.
— Я готовий! — він виструнчився перед Мехті, випнув уперед груди. Мехті зміряв його оцінюючим поглядом. Ні, він зовсім не був схожий на бравого вояку!.. А надто довгий піджак ще більше підкреслював низький зріст Сільвіо.
Віддалік стояла Віра. І з того, як вона перебирала свій фартух, Мехті зрозумів: важко їй розлучатися з Сільвіо, до якого дівчина встигла вже звикнути.
— Доведеться тобі, Сільвіо, зачекати до іншого разу! — розвівши руками, сказав Мехті. — Сьогодні ти залишишся тут…
У Сільвіо витягнулося лице; від несподіванки він не міг вимовити жодного слова: язик наче прилип до піднебіння. Він перевів питальний погляд на Васю, але той тільки винувато посміхнувся у відповідь.
— Не горюй, Сільвіо! — спробував утішити його Мехті. — Коли-небудь я й тебе візьму з собою. А поки що іди до Віри: вона хоче щось тобі сказати.
Сільвіо мовчки повернувся й пішов.
Мехті бачив потім, як він сидів, похмуро втупившись в одну точку, а Віра, рада й щаслива, старалася розвеселити свого друга.
Васю й Мехті проводжав замало не цілий загін. Довго дивилися партизани вслід своїм улюбленцям. Постаті їхні ставали дедалі меншими й меншими і, нарешті, зникли за деревами.
Наступного дня друзі вже підходили до Трієста.
Смеркало… Мехті почув раптом зловісне каркання ворон: над невеликою ямою кружляла зграя галичі. Неясне передчуття стиснуло йому серце. Він пройшов ще трохи, потім зупинився, зняв з плеча речовий мішок і передав його Васі.
— Йди вперед, — сказав він, — я наздожену тебе.
Коли Мехті наблизився до ями, вороння зчинило несамовитий крик і, важко лопочучи крильми, піднялося в повітря й почало кружляти над Мехті.
В ямі були звалені трупи розстріляних гітлерівцями людей. Мехті скинув картуза… і раптом здригнувся всім тілом. Погляд його впав на подолок знайомої картатої спідниці. Увесь похолонувши, Мехті змусив себе ще раз подивитися в яму. Подолок картатої старенької спідниці, нога в бузковій панчішці… Сумнівів не могло бути…
Мехті здавалося, що він ось-ось знепритомніє. Анжеліка! Рідна, невтомна, завжди лагідна Анжеліка! Скільки разом з нею було пройдено доріг, скільки разів їм доводилося разом вириватися з обіймів смерті! Вириватися, щоб потім знову зустрітися з нею… І ось смерть виявилася дужчою… Мехті ступив уперед. Ще мить, і чоловік кинеться в яму. Оглянувшись, він побачив, що до нього йде Вася.
Мехті поквапився йому назустріч.
Нелюдських зусиль коштувало Мехті оволодіти собою. Та ще важче й болючіше було б йому, коли б він знав, яке почуття забрала з собою в могилу бідолашна Анжеліка. Воно бродило в її душі — невиразне, незбагненне, — і коли б Анжеліка лишилася живою, вона б знайшла назву цьому почуттю…