Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Випроставшись, він попрямував до дверей.

З кухні долинув брязкіт, потім дзюрчання струменя води.

Тепер лише цей єдиний звук порушував мертву тишу дому, і сивоголовий у кріслі міцніше вхопився за бильця. Йому здавалось, ніби цей звук наростає, наче шум великої ріки, що мчить повз береги в нестримному вічному русі.

— Тобі зле? — запитав молодший, повернувшись до кімнати. — Полеж на тахті, вкрийся пледом. Зараз я принесу.

— Ні, ні, потім… Краще дай запалити. У тебе щось лишилося?

— Ось, — 3 простягнутої пожмаканої пачки посипалися крихти тютюну, шматочки потрощених сигарет.

Обидва скрушно дивилися на пом’яту пачку, немов навмисне чіплялись за неї поглядом, щоб відвернути свої думки від іншого видовиська.

— Пошукай в… опочивальні… в тумбочці… — нарешті вимовив старший, запинаючись після кожного слова.

Молодший прикусив губу, що по-дитячому затремтіла, і слухняно пішов до опочивальні.

Цього разу він довго не повертався, здавалося, зовсім пішов з дому. Обличчя сивоголового болісно напружилось, і вся постать схилилась уперед.

Кроки, що почулися, не порушили його закляклої пози. Вони були надто швидкі, щоб одразу вкластися в свідомість.

Проте не раптова поява на порозі молодшого, а вираз знайомого обличчя подіяли на старшого, мов електричний струм.

— Пробач! Я не повинен був посилати тебе туди, — проказав він квапливо.

? Врешті, можна було б…

— Однаково доведеться через це пройти. Сьогодні чи завтра… Бери, запалюй!

Кінчики двох сигарет одночасно зажевріли, і по кімнаті попливли цівочки блакитного диму, перетинаючи одна одну, зливаючись у довге пасмо, що тануло біля відкритої кватирки. Старший затягався пожадливо, мов спрагла людина, що, припавши до склянки води, випиває її нахильці, ковток за ковтком. Молодший, зробивши дві-три затяжки, прикусив край сигарети, вона тепер поволі тліла, обростаючи на кінці стовпчиком попелу. Помітивши це, він кинув сигарету в попільничку і рвучко підвівся.

— Ось, — проказав, витягаючи з кишені пакет.

Опуклий великий конверт упав на стіл заклеєним боком догори.

— Що це?

— Було в тумбочці, поверх сигарет.

Опуклий конверт лежав написом до стола. Дві пари очей прикипіли до нього, наче намагаючись крізь товщу паперу прочитати те, що було всередині.

— Ну, що ж, відкрий, — хрипко сказав старший.

Обережно, немов роблячи складну операцію, молодший надірвав конверт шпилькою, витягнутою з вилоги піджака.

— Тут тільки…

Жовтогаряче коло вислизнуло на скатертину, кінчик згорнутої цупкої стрічки відскочив убік і тепер пружно здригався над краєм стола.

— Не розумію… стрічка? Чому стрічка?

Запала мовчанка.

— Може?..

— Так.

Зблідлі, вони дивились один одному в очі, домовляючи поглядом не висловлену вголос думку.

Бобіни магнітофона плавно закружляли, і між ними швидко побігла вузенька стрічка, Двоє чоловіків прикипіли до неї очима, ніби сподіваючись на зриму появу когось третього. Але стрічка бігла байдужо-безмовна, схожа на спалахи полум’я в своєму безперервному мигтінні.

— Ти не помилився? Включив на відтворення запису?

— Звісно.

І, ніби на підтвердження цих слів, несподівано зазвучав ще один голос, чітко і лунко, наче до розмови включився хтось третій.

Вони чекали, з гарячковим нетерпінням хотіли якнайшвидше дізнатися, що їм скаже запис. Думали саме про зміст записаного, а не про ту мову, яка народить цей зміст. Але тепер, коли пролунали звернені до них слова, у свідомість ввійшло лише їх звучання, не зміст, а тільки голос, з усіма змінами притаманного йому тембру, з легким придиханням на кінці фраз.

Він розлягався по кімнаті, мов дальня луна, мов відгомін з минулого, що якимсь чудом прорвався крізь прокладений смертю чорний кордон.

— Пробач, але я… пусти спочатку! — Губи сивоголового так стислися, що стали зовсім білими.

Порух руки — і стрічка з тихим сичанням закрутилась у зворотному напрямку.

Перед тим, як знову переключити магнітофон па відтворення звуку, рука молодшого на мить заклякла в повітрі.

— Ну ж бо!

Пальці випростались і лягли на клавіатуру настройки, потім безіменний з силою натиснув на білий пластмасовий клавіш.

Диски знову плавно закружляли. Тепер у безмовному шереху стрічки, що передувало народженню слів, обом вчувалося не мовчання, а затамований подих, що ось-ось прорветься пафосом якихось особливо значних слів. Та перша фраза прозвучала по-буденному просто, в її інтонації все було до дрібниць звичним.

«Я уявила, як ви повернетесь додому, мої рідні, вкрай змучені, приголомшені тим, що сталося, і мені схотілося бодай у такий спосіб опинитися поруч, поговорити з вами хоч кілька хвилин. Це та розмова, що так і не відбулася між нами, бо ви завжди її уникали, керуючись неписаними законами того фальшивого гуманізму, за яким навіть приречену людину годиться до останнього дурити словами втіхи і розради. Знали б ви, наскільки це негуманно! Мені здається, що стіни нашої квартири аж відлунюють тими словами, які я промовляла тут уголос, коли лишалася вдома сама. Та годі про це, стрічка невпинно біжить, у мене таке враження, ніби я вся мушу вкластися в її вузьке ложе, в ті кілька десятків метрів, що відмірюють короткий, час моєї з вами розмови. Як я шкодую тепер, що не взялася писати вам загодя, коли моя права рука не боліла так нестерпно і я могла ще тримати олівець! Біг стрічки