Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
– Далебі, не знаю, чим я заслужив такий високий, почесний і відповідальний титул arbiter linguae latinae, яким зволила мене обдарувати його високість герцог, бо наша коротка бесіда, яку я мав за честь провадити з ним мовою Ціцерона, не була достатнім доказом моїх здібностей. Однак рішення володаря переглядові не підлягає, і на запитання його наймилостивішої дочки я відповідаю: цей перфект називається гномічним, і латиністи охоче вдаються до нього в моральних сентенціях та порівняннях, аби в такий спосіб підкреслити їхнє загальне й позачасове значення, приміром: «Veluti, qui anguem pressit», що означає: «Як той, хто наступить на змію або…»
Це була вдала відповідь, гідна не лише arbitri linguae latinae, але й arbitri rhetoricae, яким Петра теж було титуловано; і все ж він не зміг продовжити фразу після «або», бо принцеса урвала його вигуком:
– Хто наступить на змію! При мені він наважується говорити про подібні речі!
– Уклінно прошу вас вибачити мені, мадонно, – сказав Петр, дуже наляканий її виявом бридливості та обурення. – Але осмілюсь зауважити, що я, якщо висловлюватися точніше, мав на оці не те, що образило ваш слух, – такого я, звісно, не міг передбачити і ніколи не перестану шкодувати з цього приводу, – я мав на оці зовсім не це, а просто навів граматично типовий приклад того виду порівнянь, коли рекомендується вживати минулий постійний час – гномічний перфект.
– Дякую за повчання, – холодно мовила принцеса. – І якщо вам справді не спав на думку кращий приклад цього вашого гностичного перфекту, ніж саме цей, про змій, то прийміть мої вибачення. – Вона коротко й стримано кивнула головою, від чого ще дужче вирізнився її сідло – видний профіль, узяла за лікоть свого огрядного вчителя й заквапилася далі. – А тепер знову ваша черга повчати мене, усе мені пояснити й розтлумачити; ох, я так жадаю повчань, пояснень і тлумачень! Ну, то як було з тими вашими зірками, які тільки уявно світять над Італією? А втім, ні, не треба про це, я вже зрозуміла; радше розкажіть, хто ж усе-таки освітить ту вашу земну кулю, якщо ми злетимо в повітря?
Засмучений Петр розгублено стежив за тим, як вона пливе по залі, тягнучи за собою домашнього вчителя, і подумки лаявся: «Карамба, карамба!» Вернувшись за хвилину до своїх апартаментів, він сів на розкішне ложе з подушками, розшитими золотими стрічками й орнаментом, що хоч і вражало з вигляду, але, поза сумнівом, заважало спати, і кілька разів стукнув себе кулаком по голові. «Карамба, – повторював він, – це ж нікуди не годиться, карамба, дурень, карамба, так тобі й треба, щоб не зв’язувався з принцесами». Йому хотілося плакати й сміятись, хотілося побігти за нею й кусати грезетові узори на подушках, але він нічого з цього не зробив, тільки непорушно сидів на місці, наче прибитий, яким насправді й був, бо знову нещадно гамселив себе кулаком по голові й примовляв «карамба, карамба». Звиклий нічого собі не навіювати й ні в чому себе не переконувати, він цілком усвідомлював, що те, що з ним тільки-но сталося, – класичний зразок так званого coup de foudre, або кохання з першого погляду, – і що з цієї хвилини весь світ довкола нього розділений на два табори і головний із них – той, який репрезентує одна-однісінька особа – принцеса Ізотта, єдина, незамінна і неповторна; він усвідомлював також те, що пригода, яка тільки-но почалася, не зав’язне на місці, а матиме продовження й розвиток хоча б уже тому, що він, Петр, дотримуючись своєї чоловічої честі, повинен сміливо, без докорів сумління йти за голосом свого серця. Було йому ясно й ще одне: та обставина, що героїнею цієї майбутньої пригоди є дочка самого володаря Страмби – абсолютно фатальна, бо навіть у тому разі, коли все піде, як по маслу, і йому, Петрові, вдасться здобути принцесину прихильність, йому важко буде переконати заздрісний і недоброзичливий світ, що він, Петр, чинить не з розрахунку, а з чистої й безкорисливої любові; мабуть, йому доведеться дуже важко, тим важче, що навіть сам він не зовсім упевнений, чи й справді закохався б у принцесу Ізотту так безтямно, як він закохався в неї зараз, якби вона виявилася, скажімо, не принцесою, а всього-на-всього вродливою покоївкою. Так, так, без сумніву, це фатум, фатальний збіг несприятливих обставин, але й – з другого боку – неймовірно щаслива і надзвичайно сприятлива подія, бо якщо він, Петр, надумав досягти вершин слави і стати гордістю та благословенням роду людського, то він не може грати іншу роль, крім цієї, найвищої, а якщо вже закохається, то тільки в принцесу; що й сталося. Єдине, що йому найближчим часом треба вирішити, то це як зблизитися з принцесою й виправити, наскільки можливо, те, що було зіпсовано.
Немовби у відповідь на ці міркування, почулося чиєсь шкрябання в двері, і до покоїв увійшов високий, кістлявий дід у супроводі худого, тихого хлопчака; дід відрекомендувався Гансом Шютце, майстром кравецької справи, – мовляв, його прислав герцог, щоб він зняв із синьйора Куканя з Кукані мірку. Його високість герцог, найелегантніший муж Італії, дуже любить, щоб його придворні теж були вишукано вбрані, і через те звелів, аби він, Ганс Шютце, пошив для синьйора Куканя з Кукані кілька вбрань на різні випадки, а передовсім для балів, ловів та прогулянок.
Петра це втішило дужче, ніж при своїй некорисливості, й мужності, й похвальному бракові марнолюбства він вважав би для себе за можливе, бо це означало, що герцог не збирався обмежити виявлену йому приязнь тільки похвальними вигуками на балконі перед лицем розхвильованого люду і приділенням йому вигідних апартаментів, де буцімто під час свого останнього візиту до Страмби мешкав сам король неаполітанський, що, звичайно, лестило Петрові, але трохи й непокоїло, бо
