Галка - Павло Федорович Автомонов

Галка затулив губи шарфом, що пахнув тютюном і димом. А коли Іван уперше приніс — пах квітами. Вивітрився запах духів.

«Та не вивітряться з нашої душі почуття кохання навіть на цій тяжкій війні! — подумав Галка. — Іван таки любить Катю. А мені ось тепер усе ввижається яблуня, що шелестіла зжовклим листям в останню ніч перед від'їздом на Балтику. Зінине обличчя, очі, у яких віддзеркалювалися волоті вогники ясного місяця. Дивно. Дуже часто кожен із нас думає про час, коли його найвища мрія таки здійсниться. Та коли то буде? Адже наші війська дійшли тільки до Пскова».

Кудрявий і Короп гомоніли в мешканцями землянки. На залізній грубці закипав чай на брусниці. Парашутисти віддали дітям свої останні чотири банки консервованого молока, поділилися цукром. У землянці ніби запахло літом. Передчасно посивіла жінка — у неї двоє п'ятирічних діток — пекла млинці. Млинці тут же з гарячої сковороди хапала малеча, дмухаючи на пальці, вмокала у миску з густим, як мед, консервованим молоком і з вдячністю дивилася великими оченятами на дядів, котрі дали їм смачний білий мед.

Іван, Орел І Галка розігріли душу чаєм, покуштувала млинців і картопляників, спечених біженцем-дідусем. У них е сухарі до чаю.

— Беріть! Беріть сухарі! — запрошував і Кудрявий, висипавши в речового мішка весь свій пайок. Вечеря була на славу.

Люди увесь час допитувалися, коли ж прийдуть наші… У кутку на нарах якась жінка заспівала: «На позицию девушка провожала бойца-а-а». Галка здригнувся. Звідки ця мелодія тут, у ворожому тилу? «Невже?.. — посміхнувся. — Я ж тільки один раз проспівав її партизанам. Як усе-таки здорово бути поетом і композитором, якого співає народ, опинившись навіть у такому скрутному становищі».

Поблимував вогник каганця, поблискували краплі води на брусованих стінах, на стелі, віддзеркалюючи золото вогника.

Галка підійшов до столу, над яким схилився Сокіл, наносячи оборонні укріплення на плані.

— Іди ще випий чайку. А я перенесу всі позначки на свою і на командирову карту…

— А це ти вірно… — погодився Сокіл. — Надто велика ціна роботи багатьох людей, щоб така карта була в одному примірнику.

— Іди почаюй, Юро! — ще нагадав Галка.

Сокіл стояв, кидаючи свою тінь на нари. Його обличчя, покраплене ластовинням, у світлі каганця було задумливим і ніби піднесеним. Юрій думав про щось важливе, дороге серцю, дивлячись у малесеньке віконце, розбита шибка якого у куточку заткнута ганчіркою. Він таки намалює колись ще й схему, яка знадобиться командирам батальйонів, котрі братимуть участь у наступник боях. Це — Юркова голуба мрія. Лейтенант Сокіл таки дотримає слово перед Євстигнєєвим. Хоча й скаже генералові: «Що я?.. Ми нічого не могли б зробити без цих ось людей! Вони по крупиночці збирали день у день упродовж кількох тижнів відомості про укріплення противника. З хати по нитці — сироті сорочка!..»

Тепер біля карти сів Галка. Карти — його стихія. Уже в четвертому класі він знав фізичну карту СРСР і світу ліпше од старшокласників. Годинами лежачи на підлозі над розстеленими картами, уявно здійснював подорожі. Вже тоді він розумів, що карта — не глобус, що найпівнічніша точка Азії на карті здається набагато південнішою, ніж такі ж точки по краях карти. І це тому, що карта — розстелений на підлозі великий глобус, що визначати, який пункт ближче до полюса, треба не на око, а тільки по паралелях, по градусній сітці. Мудрого тут нема нічого, але дійти самому до цього в одинадцять років непогано для майбутнього розвідника.

Після чаю Сокіл приєднався до Галки, продовжуючи креслити і малювати.

— Людям спати пора, а ви тут служите всеношну! — висловив невдоволення Короп. — Час розходитися. Тут місце тільки для наших трьох.

— Орел і Галка підуть зі мною, — відповів Кудрявий. — Знайдемо місце в якійсь землянці…

— Тільки будьте разом! — застеріг Короп, піднявши вказівний палець.

— Гадаєш, можуть прийти біси-анцихристи?.. У біженців вартові в усіх напрямках за триста метрів. Порядок буде! — впевнено мовив Орел.

— Ми проведемо вас, щоб знати, у якій хижі станете на постій, — сказав Короп, підводячись. — Та й перекуримо, щоб дома не журилися.

Парашутисти покинули землянку. Між житлами ходив по втоптаній сніговій стежці вартовий.

— Весною уже пахне! — сказав він, побачивши, що Кудрявий задер голову і дивився на небо.

— Поки що провеснем…

— Скоро весна… А там і сіяти настане пора. Наші ж таки прийдуть сюди?

— Неодмінно.

На захмареному небі жодної зірки. Ліс здавався таємничим. У верховіттях дерев тоскно посвистував вітер. Сокіл обняв Галку за плечі:

— Завтра тобі доведеться «поклювати», як дятлові…

— Було б над чим… — відповів Галка.

— Так, — глибокодумно зітхнув Сокіл. — Фашисти набудували собі гнізд, з яких викурити нашим у цю зимову кампанію чи й пощастить.

— Так гадаєш, Юро? — злякався цих слів Галка.

— Схема їхньої оборони у тебе тільки на карті. А в мене ще й перед очима. Я знаю місцевість. Нашим треба мати велику кількість артилерії і танків, щоб протаранити їхню лінію під Псковом…

— Може, варто її обійти?..

— Ми насмалювали «пащу» і «передні лапи» «Пантери», а командування мусить обрати свій хід. Хід конем — значить обійти Псков, перетнути шосе