Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Сергій Оксенік

Усе ж таки Лисий не підганяв Лелю. Він також узявся до діла: спершу шаблею добивав пацюків, підозрюючи, що вони можуть іще бути небезпечними, а потім повисмикував з їхніх тіл стріли, повитирав їх об порох і повкладав до колчана.

Леля нарешті закінчила виховувати своє майно. Вони з Лисим поставили ступу вертикально, вправили рогач у гнізда й готові були рушити. Лишалося тільки визначити, куди саме.

Дівчинка несміливо подивилася хлопцеві в очі. Всі її думки й вагання він зрозумів одразу й промовив:

— Вертаємося.

В очах її промайнуло полегшення, але вона все одно спитала:

— Ти впевнений?

Лисий розсміявся. Вона підхопила сміх, але раптом вони дружно урвали його й насторожено роззирнулися. Все було гаразд, однак спогади про недавні пригоди вимагали більше не піддаватися сміхові.

Попереду Лисий — зі ступою на рогачі в лівій руці та арбалетом у правій, позаду Леля з арбалетом і мітлою.

За півгодини їм трапилася простора галявина, на якій здавалося безпечно. До найближчих дерев було ще дуже далеко, тож вирішили зупинитися й пообідати. Дістали з торби Лисого наготований Інженером пакуночок. Там були огірки й шинка з хлібом. Старий сам випікав хліб. Як він казав, випікати не важко — важко виростити пшеницю.

Раніше, коли багато людей ходило до Руїни, це було просто неможливо — стільки голодних! Зерно з'їдали просто на ниві. Йому ледь удавалося зібрати стільки ж, скільки посіяв. І так із року в рік.

— Навіщо ж ви сіяли? — поцікавився Лисий.

— Якби не сіяв тоді, то й зараз хліба не було б, — усміхнувся Інженер.

Шинку він також робив сам. Вона висіла на гаках у підвалі. Смак мала дивовижний, ні з чим його порівняти неможливо. Інженер пояснював, що це завдяки солі, якої він свого часу дуже багато наносив з Руїни. (Ото б Марічці дати скуштувати! Тоді б вона, можливо, зрозуміла, що таке солона вода і що таке море.) Зараз уже солі в Руїні не знайти. А тоді ще можна було.

Втім, це було досить небезпечно. Хоча тоді й не було собачих пацюків — тільки звичайні, не було й кам'яних грибів. Але було стільки мародерів, що пройти з мішком через місто рідко кому вдавалося. А ще — хворі. Вони в кожному перехожому бачили свого можливого вбивцю й тому намагалися вбити першими.

— Лихі часи були… — гірко зітхнув Інженер. Лисий і Леля його не перебивали. Для старого то справді були лихі часи.

Правда, чим зараз вони кращі?

Чи — як для кого?

Чому Інженер — один, а живе в спокої та статках, а односельці Лисого стільки працюють, живуть гуртом, а води в них немає, і гинуть вони одне за одним. Та й те: чи доживуть до власної смерті? Чи буде з ними, як з Лелиними батьками й односельцями? Зрозуміло, що вони самі винні: забруднили річку, то тепер і пожинають те, що посіяли.

Лисий мусить їх урятувати! Коли він врятує своє село і виросте сам, у нього також будуть діти. Вони житимуть не так. Вони житимуть, як старий Інженер. Другий Інженер, сам себе виправив Лисий. І тут же злякався. Виходило так, що той Інженер, який його виховав, виростив, навчив читати, навчив усього, що він умів… Виходило страшно. Адже якщо його Інженер жив не так, то і його, Лисого, він навчив не так жити. Взагалі не того навчив?!

Шматок шинки застряг хлопцеві в горлі.

— Що з тобою? — злякано спитала Леля.

Він помовчав, прожовуючи шинку, і відповів:

— Я думаю про тих людей, які жили раніше. Невже вони не розуміли, що занадто багато взяли від землі й надто мало їй повертають?

Леля не відповіла, і Лисий вів далі:

— Вони ж не могли не розуміти, що колись ці борги доведеться віддавати. Як же вони могли й далі так жити? От ти сказала, що вони брали в борг у своїх дітей…

— Це не я, це мій батько так казав.

— Ну, все одно. От вони жили в цьому величезному селі — Інженер називає його містом. Йому ж немає ні кінця, ні краю. Страшно навіть подумати, скільки людей тут жило. Вони щось їли, пили воду, їздили на велетенських залізних санчатах, такі височенні башти з заліза будували — ще й незрозуміло навіщо… Вони що, не могли зупинитися? Вони не хотіли зупинитися?..

— Я думаю, вони вважали, що й на них, і на їхніх дітей усього ще вистачить, — Лелина відповідь була невпевненою і непереконливою.

— А на нас?! Чи ми не їхні діти? Але Бог із ними, як каже Інженер. А ми? А наші батьки? Вони ж уже все знали! Вони ж знали, що ми повинні повернути борги. Якщо ми не повернемо, то потім нашим дітям… — Лисий затнувся й зашарівся. — Марічці, Івасеві… Їм же залишиться ще менше!!

Леля мовчала.

— От ми, — Лисий не міг зупинитися ставити запитання, на які ні в нього, ні в неї не було відповідей. — Ми в нашому селі… Ми ж самі знищили струмок — отруїли його своїм сміттям. Тепер усі хворіють і помирають. І єдина надія тепер на мене — на те, що я принесу з Руїни. А якби не було Руїни?

— Може, якби не було Руїни, то й вода була б питна, — озвалася Леля.

— Це зрозуміло, я не про це, — Лисий послав до рота останній шматок шинки з хлібом. — Я не про це… Не знаю, як тобі пояснити… От дивись. Чому загинули древні люди? Бо намагалися зробити собі легким життя, а заради цього все нищили навколо — правильно?

Леля кивнула.

— Ми в своєму селі гинемо, бо знищили струмок. Те ж саме, правильно? І вже ж начебто навчитися мусили! Ні — знищили. А тепер виправляти лихо будемо знову ж тим самим шляхом.

— Яким тим самим?

— Ну, тим же, що й древні люди. Інженер посилає мене до Руїни принести те, що очищає воду. Він сам колись приніс цілу торбу. Але скінчилося. Тепер я принесу торбу. І ця скінчиться. Розумієш?

— Ні, — просто відповіла Леля. — А шо це таке?

— Та яке це має значення!

— Не хочеш — не кажи, — Леля стенула плечима й удала, що не образилася.

— При чому тут «не хочеш»! — Лисий дедалі більше дратувався. — Просто я зараз почну тобі пояснювати, що то таке, й забуду про те, що говорив раніше. Потім поясню.

— А! — тепер уже дівчинка не приховувала образи. — Зрозуміло. Це я вже знаю. Ти мені вже таке обіцяв.