"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

На першому етапі боротьби міське підпілля зазнало чималих втрат — позначилась насамперед відсутність досвіду. Його набували вже в бою, і за нього першими розплачувались життям ті, хто недооцінював силу ворога і переоцінював свою. Інші гинули через те, що їм важко було зразу повірити, що в місті будуть зрадники із своїх. Були й жертви «сліпі». Це коли людей хапали випадково під час облав. Були втрати і безкровні, коли люди, не знайшовши в собі мужності, просто відходили од боротьби.

Але кожна втрата навчала підпільників мужності, загартовувала їхню волю, збагачувала досвідом боротьби. І після всіх зазнаних втрат підпільна організація не тільки зміцніла духовно, вона значно збільшилася, приплив людей до неї тривав. Підпільники діяли вже не тільки в місті, а й у ближчих колгоспах та радгоспах, і там, де на сотні кілометрів навкруги голий степ, ця робота була не менше важкою, ніж у місті. Група Шрагіна могла тепер спиратися на допомогу підпільників, а Шрагін на цей час фактично став одним з керівників підпілля. Дедалі частіше справи підпілля і групи Шрагіна доповнювали одна одну.

На початку весни Шрагін почав готувати велику диверсію на аеродромі морських бомбардувальників. Таку ціль вказала Москва. Літаки, що діяли з цієї бази, становили значну небезпеку для наших чорноморських портів і особливо для морських комунікацій, що постачали героїчний Севастополь.

Розвідку підходів до аеродрому провадили Федорчук, Харченко і люди підпілля. Незабаром підпільникам пощастило влаштувати на аеродром землекопом свою людину — Григорія Сірчалова. З його допомогою почав влаштовуватися туди і Федорчук. На аеродромі Сірчалов познайомився з дивним німцем, який відкрито кляне Гітлера і з великою симпатією говорить про Радянський Союз. Якщо цей німець не провокатор, то мати на аеродромі такого помічника було надзвичайно важливо. Але виникало безліч тривожних питань. Чому німець одразу довірився підпільнику? А оскільки було відомо, що Сірчалов у конспіративних справах недосвідчений, виникала підозра: чи не поводиться він там, м’яко кажучи, необережно? І чи не ведуть його з допомогою цього німця в пастку? Зв’язкові з ним зустрічалися раз на тиждень, а з’ясувати все це треба було негайно.

…У неділю після чергування в ресторані Юля йшла додому. Звернувши з головної вулиці у провулок, вона трохи не зіткнулася з Вальтером. Відтоді як, діставши призначення, він поїхав, Юля його не бачила. Зараз було схоже, що німець чекав її спеціально. Якось дуже незграбно розіграв він сцену випадкової зустрічі.

— Як несподівано і чудово! — вигукнув він. — Іду і саме думаю про вас. У місто приїхав з цілим мішком справ, немає й хвилини заскочити до вас в ресторан пообідати, а побачити вас дуже хочеться, і раптом…

Юля сказала, що вона теж рада його бачити, і Вальтер запропонував їй погуляти.

— Такий чудовий весняний день! Покажіть мені ваше місто, адже я зовсім його не бачив, — попросив він.

— Місто велике, — усміхнулась Юля. — А у вас же повний мішок справ і ні хвилини вільної.

Вальтер почервонів.

— Загалом я боявся зайти в ресторан і чекав вас тут, — збентежено признався він.

— Що ж вас налякало?

— Що? — перепитав він і обережно взяв її за лікоть. — Ходімо, не треба муляти людям очі.

Вони пішли в напрямку Юлиного будинку.

— Хай йому чорт! — раптом вигукнув Вальтер. — Як тільки де-небудь появиться німець, одразу люди починають боятися один одного, а головне, навіть ми, німці, боїмося один одного. Так я кажу?

Юля спитала у відповідь:

— Де ви тепер служите?

— Головна авіабаза морського бомбардувального полку. Старший механік по ремонту і винятковий екземпляр військового без звання. Штопаю дірки на літаках, і тут я сам собі фельдмаршал і фюрер. А оскільки я вмію добре це робити, то фельдфебелі не соромлячись мою роботу присвоюють собі. Вони за мене навіть сваряться. Переманюють мене, наче співачку в кабаре.

Вальтер розказував усе це весело, але Юля бачила, що його веселість удавана, не вірила йому і ждала, чого ж він хоче.

— Ви надовго приїхали в місто? — спитала вона, щоб з’ясувати, як поводитися. Вони і далі йшли до її будинку, але, якщо виявиться, що у Вальтера є час, треба буде змінити напрям прогулянки. Запрошувати його до себе в гості Юля без дозволу Федорчука не наважувалась.

— Не знаю, — відповів Вальтер. — Все залежатиме од вас.

Юля здивовано подивилася на нього: Вальтер був цілком серйозний.

— Я мушу сказати вам… навіть зобов’язаний сказати, — він дуже хвилювався. — Я обдумав усе, що відбувається тут, і прийшов до висновку, що не маю права і не бажаю відповідати за справи наших збожеволілих наці, але від речення на словах нічого не важить, і я вирішив діяти. Звичайно, найпростіше втекти звідси в Німеччину — адже я фактично не військовий. Та це було б боягузтвом. Я ще не знаю, що зроблю. Проте клянусь вам — зроблю. Я хочу допомагати росіянам боротися проти Гітлера, і хай буде зі мною все що завгодно. Головне, що совість моя буде чистою.

— Щодо мене, — сухо почала Юля, — то я чесно служу новій німецькій владі і не знаю, чому ви вирішили саме мені признатися в цьому.

— Я це передбачав, — закивав головою Вальтер. — Я припускав, що помиляюся, довіряючи вам наосліп, і навіть… що мене можуть виказати. Однак тоді моя доля буде моїм виправданням перед усіма чесними людьми в Німеччині. — Він зупинився і взяв Юлю за руку. — І все-таки не вірю, що ви така. Я ще ніколи не помилявся в людях. А втім, ні, один раз помилився. Хочете, я вам розкажу? — Вальтер заглянув Юлі в обличчя і, побачивши її очі, — холодні, що не вірять, осікся