Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Чим?

— Я не люблю виправдань!

На тому кінці проводу поклали трубку. Грицан дивився на військового коменданта — комендант на нього.

— Неймовірний хаос, — затрусив головою комендант. — Повірте, хочу, а нічого не годен вчинити.

— Спробуємо разом…

І тут хтось знадвору грюкнув ногою об двері, і двері розчинилися навстіж. Поточняк… Зупинився коло порога, поправив пенсне й здивовано промимрив до Грицана:

— Ти не у Фастові?

— Нема потяга. Завтра вранці поїду.

— І що, ти не міг наполягти, щоб тебе відправили?

— Не будь наївним, як Вітовський, — Ярослав аж розсердився. — Хто і чим мене відправить? Та ще по той бак Збруча. Спробуй, як такий мудрий!

— Ну здоров, — посмирнішав Поточняк.

Він простягнув Грицану руку, потис міцно, відтак повернувся до коменданта; козирнувши, сказав по-військовому чітко:

— Особистий представник секретаря військових справ Вітовського сотник Поточняк. Ви залишаєтесь комендантом, але всі мої накази для вас — закон. Запитання будуть?

— Пан сотник голодний?

— Якщо є ром і чай, то чарку рому і чашку чаю. — І до Ярослава: — То що тут, у Підволочиську, діється?

— Сам побачиш! — гнів ще не покинув Грицана. Дійсно як діти! То Вітовський — зроби неможливе, то він, Анатоль, з докором. Треба ж думати!

— А якщо по-товариськи?

— Хаос! — випалив Грицан і почав заспокоюватись.

— Не панікуй, Славчику, — Анатоль пом'якшив тон. — Ніщо на цій грішній землі легко не народжується, навіть звичайнісіньке стебельце житечка. Отож чоловіки, друже, видумали цивілізацію, а жінки сім’ю, бо чоловік нудьгує від безділля, а жінка млоїться, коли не кохає або її не кохають. Все, що є твором жінки, нагадує людське тіло. Отож треба знати, коли брати, а коли зрікатися, — він просторікував так, ніби прибув на бал, а не наводити порядок, чим украй здивував Грицана. Це було не схоже на Поточняка.

— У коханні не гріх брати чи покидати, а гріх говорити неправду чи бути немилосердним.

їхню розмову перервав прихід трьох. Двоє стрільців ввели елегантного, але у вкрай протертій одежі, підстаркуватого бороданя. Водночас з чайником, ромом, чарками і чашками на таці появився військовий комендант. Ярослав знітився.

— Пане коменданте! — дуже дзвінким голосом, аж лящало у вухах, зарапортував один із стрільців, молодший. — Піймався! Дві цистерни нафти продавав!

— Хвилинку… — Комендант — він також знітився — поставив тацю на стіл. — Тепер…

Грицан рвучким жестом руки попросив його замовчати і, пронизавши лихим оком підстаркуватого бороданя, обурено, розгнівано сказав:

— Отакі, Анатолю, оббивають пороги в Будапешті!

— Та ти ж розповідав нам. — Поточняк повернувся до стрільця. — Ну-ну, що там було?

— Спіймали, коли продавав дві цистерни нафти.

— Бо то моє майно, — промимрив бородань.

— Він продав? — перепитав Поточняк.

— На щастя, не встиг, ми наклали арешт.

— Молодці! — І до військового коменданта: — Від імені полковника Вітовського нагородити цих хлопців найціннішими подарунками. Відповідно, від його імені, я підпишу. А тепер дозвольте мені порозмовляти з цим паном.

— А я не бажаю розмовляти…

— Забажаєте, — протягнув Поточняк і рявкнув так, аж один із стрільців підскочив. — В очі!!! Чому бігають очі? Ану в очі! В очі! Ти хто?

— Професор Дигдалевич…

— Звідки?

— З Дрогобича.

— Ти нафтовик?

— Я професор…

— Звідки нафта?

— То моє майно.

— А ти знаєш, що нафта належить республіці?

— Не знаю…

— Дивно, ти ж професор! Чи звичайний спекулянт?

— Прошу не ображати мене!

— І не тільки спекулянт, а класичний тип грабіжника, хапуги, ненаситної потвори, яка б усе на світі вкрала і продала самому дияволу, аби нажитися, використавши скрутні часи.

— Хто дозволив тобі так зі мною розмовляти? Я буду скаржитися! І хто ти такий, щоб тут розпоряджатися?

— Не треба вереску, це не допоможе. — І Поточняк різко звелів коменданту: — Негайно конфіскувати обидві цистерни! А його в льох на тиждень, хай запам’ятає, чим пахне нафта.

— Як ти смієш, жабо? Жаба! Жаба!

— Що ж, тоді зробимо трохи інакше: за грабіж державного майна цього самозваного професора — розстріляти.

— Що-що-що? — все ще шкірився бородань.

— Роз-стрі-ля-ти! — роздільно сказав Поточняк.

— Ква! Ква! Ква!

Поточняк спокійно вийняв пістолет і спокійно пустив йому межі очі кулю. Похмуро кинув стрільцям:

— Заволочіть куди-небудь у рів і присипте чим-небудь, аби не смердів. Коменданте, ідіть до цистерн!

Десь на залізничній станції свиснув паровоз, і Грицан здригнувся. Стрільці потягли бороданя.

— П-пийте ром… — глухо видушив комендант.

— Я вже напився! — І Поточняк підвищив голос: — Чому ви не йдете до цистерн? Чи ви хочете мене закликати до гуманності? Не раджу. Йдіть!

Комендант, похнюпившись, згорбившись, якоюсь шматою витер з підлоги кров. Довго відчиняв і довго зачиняв, вовтузячись, двері — чогось вони його не слухалися.

— А може, ти надто жорстоко?.. — порозмисливши добру хвилину, дуже обережно промовив Грицан.

— Тобі до Петлюри треба. Провести до Волочиська?

— Я сам…

— Щасливо! — і одвернувся.

Грицан не захотів більше лишатися в кімнаті, що смерділа пороховим димом. Падав дощ з мокрим снігом. Ярослав, щулячись та тремтячи після теплої хати, звів комір поношеної шинелі й почвалав неквапно до Волочиська. Перебуде ніч