Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
Човна тут ізнов підняли на плечі, перенесли до лісу і старанно загребли купою хмизу. По цьому кожен узяв свою зброю й торбину, і розвідник заявив Манро та Гейвордові, що він з могіканами готовий рушати далі.
РОЗДІЛ XXI
Пані Форд. Якщо ви тут знайдете чоловіка, хай помре він блошиною смертю.
В. Шекспір, «Віндзорські кумоньки»
Подорожани опинились на межі того краю, що мешканцям Штатів і досі менш відомий за якісь там арабські пустелі чи монгольські степи. Це безплідне й суворе верхоріччя відділяє притоки Шамплену від притоків Гудзону, Могоку й Святого Лаврентія. Відтоді як діється наша історія, заповзятлива людність американська опасала його смугою багатих і квітучих поселень, а проте навіть тепер ніхто, крім мисливця та індіянина, не важиться заглибитись у дикі нетрі цього краю.
А що Соколине Око й могікани, як на те, часто виміряли гори й долини цієї великої незайманщини, то вони й цим разом без жодних обав вільно рушили собі у її глибини, призвичаєні до безлюдства та невигод. Цілі години долали подорожні важку дорогу, то орієнтуючись по зорях, то прямуючи уздовж якого струмка, поки врешті розвідник вирішив отаборитись. Після короткої наради з індіянами вони розпалили вогнище й заходилися лаштуватись на ночівлю.
Узявши приклад із своїх досвідченіших товаришів, Манро й Данкен спали цієї ночі якщо й не зовсім спокійно: то, в усякому разі, без страху. Роса вже випарувалась, сонце розвіяло туман і яскравим промінням освітило ліс, коли вони знов рушили в дорогу.
По кількох милях Соколине Око, що йшов попереду, почав сповільнювати ходу, ступаючи чим далі обережніш. Часто він зупинявся, оглядав дерева, а перетинаючи хоч би й дрібний струмочок, уважав на глибину потоку, його швидкість, колір води. Не звіряючись на самого себе, він раз у раз заклопотано радився із Чингачгуком. Під час однієї з таких нарад Гейворд помітив, що Анкес, хоч уважно прислухається до розмови, сам у ній не бере участі. Данкенові кортіло запитати молодого ватага, чи все гаразд, але спокійна й гідна постава індіянина показала йому, що Анкес — як, власне, і Данкен теж — цілком покладається на розум і розважливість старших товаришів. Нарешті розвідник озвався по-англійському, щиро пояснивши, що вони опинилися в скруті.
— Коли я побачив, що стежка до гуронського селища стелиться на північ, — сказав він, — мені не треба було багато морочитись, аби зрозуміти, що вони йтимуть долинами, поміж водами Гудзону й Горікену, доки не добудуться до витоків канадських річок, які допровадять їх до самого серця країни французів. Але ось ми вже недалеко від Скаруну[28], а жодного сліду так і не побачили. Можливо, ми не туди пішли?
— Боронь боже від такої помилки! — вигукнув Данкен. — Пройдімося ще раз своїм слідом і пригляньмося пильніше. А не може Анкес нам чогось слушного порадити?
Молодий могіканин хутко глянув на батька, але не відповідав, усе так само стриманий На обличчі. Чингачгук перехопив його погляд і помахом руки дозволив синові заговорити. Ту ж мить лице Анкесове зблиснуло радістю. Схопившися з місця, мов олень, він умах вискочив на невеличкий пагорок за якийсь десяток ярдів попереду і тріумфально пристав над свіжопокопирсаною землею, так наче тут недавно проходила в'ючна тварина. Весь гурт Стежив очима за цим несподіваним рухом і з розквітлого обличчя юнака вичитав приємну звістку.
— Слід, — заявив розвідник, підходячи до Анкеса. — Цей парубок, як на свої літа, неабияк спостережливий і кмітливий.
— Але дивна річ, що він так довго мовчав про це, — тихо промовив Данкен, ставши обік розвідника.
— Ще б дивніша річ була, якби він заговорив без дозволу! Ні, ні. Цей ваш білий молодик, що знання свої здобуває з книжок і міряє їх сторінками, може собі уявити, що розумом, як і ногами, він прудкіший за батька. Але де досвід за вчителя, там учень добре знає, чого вартий пережитий вік.
— Дивіться! — мовив Анкес, показуючи на південь і на північ, куди в обидва боки слалася помітна тропа. — Темноволоса подалася до морозу.
— Жоден собака ніколи не мав кращого сліду, — відказав розвідник, жваво пориваючись уперед у підказуваному напрямку. — Нам пощастило, та ще й здорово! Можемо йти тепер, задерши вгору носа. Ага, ось вони, ваші ступаки. Цей гурон подорожує, немов білий генерал. Здурів хлопець, не йнакше. Пошукай-но, сагаморе, чи нема тут де сліду від коліс, — провадив він далі, озираючись і задоволено сміючись. — Скоро ми побачимо, що цей довбур їде в кареті, а за ним стежать три пари очей, найкращих на все пограниччя.
Піднесений розвідників настрій і такий дивовижний успіх переслідування, та ще й після того, як дали гак на добрих сорок миль, оживив надію в серці у кожного. Вперед тепер посувалися швидко, мавши певність подорожнього, що простує битим шляхом. Коли який ручай, скеля або твердий грунт переривали слід, метке око розвідника віднаходило його трохи далі, і то так швидко, що майже не доводилося приставати. Те, що Магуа йшов самими долинами, тільки полегшувало їм дорогу, запевняючи бодай напрямок руху. Але звідси зовсім не випливало, що гурон занехаяв звичне тубільне мистецтво ошукувати переслідувачів, — фальшиві сліди, раптові повороти траплялися часто, де дозволяв на це струмок чи характер поверхні. Однак подорожани рідко давалися на обман або викривали свою помилку, ще коли були недалеко від сліду.
В другій половині дня вони перекинулись через Скарун і рушили на захід. Проходячи глибокою долиною, через яку біг прудкий потік, вони несподівано опинились на місці спочивку Хитрого Лиса. Над струмком лежали головешки погаслого багаття, усюди були розкидані оленячі кістки, галузки на деревах пообгризувані кіньми. Побіч Гейворд знайшов навіть невеличкого куреня і приглянувся до нього зворушено, гадаючи, що саме тут спочивали Кора й Еліс. Але хоч землю навкруг було витолочено і відбитки ніг людських та тваринних ясно видко, далі всякі сліди раптом зникали.
Щоправда, сліди нарагансетів скоро знайшлися, але коні, здавалося, просто никали самопасом. Анкес, що, як і Чингачгук, намагався вистежити, куди ж ті коні пішли, раптом знайшов зовсім свіжі ознаки їх присутності.
Перше ніж кинутись їхнім слідом, він сповістив товаришів про своє відкриття і, поки ті ще радилися, встиг вигулькнути знову, ведучи обидві кобилиці — сідла на них були поламані, а черпаки брудні, так наче тварини вільно блукали з кілька день.
— Що це означає? — запитав Данкен, бліднучи й стривожено озираючись, мовби кущі й листя крили в собі якусь жахливу таємницю.
— Що наша дорога близько до
