Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

І справді, голова була ясною, поки молода жінка прибиралася, кволість у ногах теж зникла.

Обираючи приміщення для аптеки, Марія подбала, щоб воно мало два виходи: на вулицю і через кухню на подвір’я. Найпростіше зараз було непомітно пройти чорним ходом, бо старий провізор переполошиться, та Марія, мусила попередити, де її можна знайти. Про всяк випадок, бува, виникне щось термінове.

Прибравши найнезалежніший вигляд, Марія спустилася сходами.

— Гер Себастьян, — першою пішла вона в наступ, — признайтесь: ви приготували не грог, а якийсь таємничий еліксир. Раджу його запатентувати!

Старий зняв окуляри і окинув молоду жінку крижаним поглядом.

— Фрау Кеніг, — сказав він офіційно-сухим тоном, — легковажити здоров’ям — злочин. Ви самі добре знаєте, що один я не впораюсь з роботою, якщо ви надовго зляжете.

— Любий гер Себастьян, запевняю вас, я цілком здорова! А справа, заради якої мені треба вийти, дуже важлива. Обіцяю вам берегтися протягів. Мої координати — ресторан «Цум Тейфель». І благаю: не спопеляйте мене таким нищівним поглядом! Ви ж знаєте, як багато важить для мене ваша приязнь!

— Ах, фрау Марія, — відтаяв старий, — принаймні хоч повертайтесь скоріше!

— Якнайскоріше!

Не передбачала тоді Марія, що не виконає своєї обіцянки і затримається надовго.

Біля повитого плющем двоповерхового котеджу відокремленого від гомінкої вулиці чавунною, доброго литва огорожею, зупинилась машина. Пасажир, що вийшов з неї, швидко перетнув невеличкий квітник і зник за масивними дверима, навіть не ковзнувши поглядом по чотирикутній мармуровій дошці, прикріпленій біля входу. Вона сповіщала, що тут розташоване «Приватне агентство розшуку безвісно зниклих». Угорі готичним, ще й стилізованим шрифтом була викарбувана назва закладу: «Родинне вогнище». Та чоловік, що зник за дверима котеджу, певно, добре знав і цю назву, і саме приміщення. Не зупиняючись, він пройшов у кінець коридору і, опинившись у приймальні голови агентства, простягнув секретареві візитну картку:

— Прошу передати панові директору!

За хвилину його запросили до кабінету.

? Який щасливий випадок… — почав було Григорій, та Нунке його спинив:

— Не щасливий випадок, Фред, а сумна необхідність! Один мій співробітник, Вернер Больман, вскочив у халепу: лежить з простреленим плечем у східній зоні!

— Його схопили росіяни?

— Підстрелили, мов куріпку, і поклали в місцеву німецьку лікарню. Охорони, правда, нема. Очевидно, не докопалися, хто він насправді.

— Хто ж то за один, якщо не секрет?

— Йому доручено на певній ділянці інспектувати нашу підпільну мережу і Робота дуже відповідальна, мусив поводитись з максимальною обережністю. А він знехтував інструкціями. Виявив ініціативу, бовдур!

— Як же це трапилось?

— Наш агент — він стежить за залізничними перевезеннями — повідомив, що Больман винюхував щось біля реактивних літаків, якими росіяни переозброюють свою авіацію… Мав же, йолоп, чітко окреслене коло обов’язків! Інструктуєш, навчаєш, по сто разів втовкмачуєш у голови: твоя справа така й така, решту зроблять інші. Так ні, лізуть, куди не просять! Не знаючи обстановки, лізуть! Добре, хоч на станції є наш агент і додумався подзвонити… Ми б і без Больмана про все дізналися. Ось що значить, не знаючи броду полізти у воду! — Нунке аж заходився від люті. — Недарма кажуть: віслюк завжди лишається віслюком. За що б не взявся! Матиме добру науку: у злих псів завжди рвані вуха. Те, що його поранено, звісно, неприємно. Тільки й справа не така вже кепська, якщо його не охороняють.

Нунке підхопився з місця і забігав з кутка в куток, потім, трохи заспокоївшись, знову сів у фотель навпроти Григорія.

— Послухайте, Фред, потрібна ваша допомога! Я не можу залишити Больмана у росіян. Якщо вони схаменуться і серйозно за нього візьмуться, загине величезна попередня робота, можливо, й віддані нам люди. Йдеться не про Больмана, мені на нього, врешті, начхати. Та за ним може потягнутися ціла низка провалів… Отже, треба цього бовдура рятувати. А в мене, мов на гріх, нема зараз під рукою жодної людини, яка могла б з цим упоратись, так би мовити, очолити… експедицію.

— Ви хочете, щоб я поїхав у східну зону і викрав цього… Больмана?

— Так! Мав би я днів зо два, то підшукав би потрібних людей. Та марнувати часу не можна. їхати треба негайно. На перший погляд, це схоже на авантюру, але все не так. Ви, Фред, знаєте методи моєї роботи, бачили — я не люблю розкидатись потрібними людьми, підставляти їх під небезпеку. В даному разі риск мінімальний. Поїдете в формі радянського офіцера на санітарній машині. Документи одержите ідеальні. Вам у допомогу я дам двох чоловік. Вони з пістолетом, «на ти», у них сталеві м’язи, та, на жаль, курячий мозок… Мабуть, так уже влаштована природа, що за рахунок одного обдаровує іншим…

Григорій слухав Нунке із змішаним почуттям задоволення і занепокоєння. З міркувань конспірації він ще ні разу не залишав західних секторів Берліна, хоч і мав таку можливість. Зараз Нунке сам посилає його в невеличке містечко, розташоване в радянській зоні. Як радісно буде почути рідну мову, хоч здаля помилуватися бійцями в захисній формі, з червоними зірочками на пілотках. Як приємно буде усвідомлювати, що першої-ліпшої хвилини можна спинити машину і ступити на землю, не підвладну всіляким нунке і думбрайтам. Але почуття почуттям, а обов’язок обов’язком — не діяти ж проти своїх! Що ж робити? Відмовитись? Під яким приводом?.. Ні, це