Маленькі дикуни - Ернест Сетон-Томпсон

став обмацувати землю навколо плити — є мотузка! Очевидно, її скинуло вітром. Ян узяв мотузочку. Раптом до нього долинув чийсь стогін. Щось гепнулось у багнюку. Яну здалося, ніби хтось когось неподалік намагається задушити. Охоплений жахом, Ян присів. Він трохи заспокоївся, коли згадав про корову, а тоді зірвався з місця й кинувся щодуху з цього місця. Дорогою він мало не збив когось із ніг, коли почув:

— Яне, ти?

То Калеб пішов йому назустріч. Ян тремтів усім тілом.

— Що сталося, хлопчику? Я чув, що там щось відбувається…

— Н-не-не знаю, — заїкався Ян. — Щось сталось на… на мо-мо-гилі.

— Там і справді щось було, — занепокоївся Калеб. — Повертаймось у табір.

Коли вони вибрались на мічену стежку, Ян вже трохи заспокоївся. Калеб пішов попереду.

Ян нарешті спромігся вичавити із себе:

— Я маю камінь і написав на могилі своє ім’я.

— Молодчина! Ти справжній сміливець! — захоплено вигукнув Калеб.

Вони дуже зраділи, коли побачили вогонь у тіпі. На галявині Калеб з Яном голосно закричали:

— Оху-оху-оху-у-у!

З тіпі долинула така сама відповідь. Крик сови в індіанців слугував за нічний сигнал.

— Ян із честю витримав випробовування. Тепер він заслуговує на гранд ку! — оголосив Калеб.

— Якби я пішов, — вставив Гай, — то впорався б не гірше за Яна.

— Можеш іти хоч зараз!

— Навіщо, коли там уже немає каменя?

— А ти зроби, як Ян — напиши своє ім’я на могилі.

— Відчепись, — відмахнувся Гай, — пізно вже щось доводити.

Друзі одразу ж стали вимагати всіх подробиць. Вони повсідались навколо багаття і стали слухали розповідь Яна.

— То що, Гаю, ідеш на могилу? — запитав Ян по завершенні своєї оповіді.

— Відчепись! — буркнув Гай. — Завівся, не спиниш!

Калеб уже збирався йти додому, як Ян запропонував:

— Містере Кларку, може, переночуєте в нас? У Гая он яке широченне ліжко!

— Маєш рацію, я залишуся, — пізно вже.

XX. Білий револьвер

Після сніданку Великий Дятел запропонував усім піти на могилу.

— Перевіримо, чи справді Ян написав своє ім’я на камені. Може, він нашкрябав його на спині якої-небудь корови, а їй це було не до шмиги, від чого бідолашна тварина голосно протестувала?

На поверхні могильної плити нерівним почерком, але цілком розбірливо було написано: «Ян».

— Ну й почерк! — вигукнув Гай.

— Молодчага — палко мовив Сем. — Я навряд чи спромігся б на такий подвиг.

— А я спромігся б! — похвастав Гай.

— Тут я перейшов канаву — ось мій слід у багнюці! А звідти я почув крик. Подивимось, чи залишають привиди сліди. Гляньте, мерщій! — вигукнув Ян.

В багнюці, у канаві, видно було сліди дорослої людини. Вона, очевидно, впала ниць. Очевидно, він упав на руки, бо на землі залишились відбитки його долонь.

Раптом гострозорий Гай помітив якийсь предмет. Він підняв його — всі побачили револьвер із білою рукояттю.

— Дай-но гляну, — сказав Калеб.

Він витер з револьвера грязюку. В очах його спалахнули вогники.

— Це мій револьвер. Він зник у мене разом з речами та грошима.

Калеб оглянув зброю з усіх боків і промовив задумливо:

— Дивно!

Потім похитав головою, і повторив:

— Дуже дивно.

Більше нічого цікавого вони не знайшли і повернулись у табір.

На зворотному шляху Калеб весь час про щось напружено думав. А коли вони наблизились до хатини бабусі Невіль, Калеб зупинився й сказав:

— Я зайду сюди. Скажи, Яне, а ти сам не горланив минулої ночі?

— Ні, і слова не зронив! Я трохи нашумів тільки, коли потягнув камінь по надмогильній плиті.

— Гаразд. Я ще заскочу до вас, — сказав Калеб і пішов до хатини.

— Доброго ранку, Калебе! — радісно привітала його стара жінка. — Заходь, заходь. Сідай, будь ласка. Як поживають Саріанна та Дік?

— Мабуть, непогано, — з гіркотою в голосі відповів старий. — Скажіть, бабусю, ви певне, чули історію про могилу Гарні?

— Господи Боже мій, для чого це тобі? Я знаю історію Гарні, а минулої ночі я чула його самого. Перелякалась так, що й досі мене колотить.

— Що ж ви чули, бабусю?

— Такий вереск стояв, наче з пекла! Собака й кішка перелякались до смерті, а стара корова перескочила через тин, аби тільки скоріше у хліві сховатися.

Калеб уважно слухав знахарку.

— Бабусю, а ви чули, що в місті минулого тижня когось обікрали?

— Та ти що! — вигукнула вона, сплеснувши руками. — Кого ж обікрали?

— Здається, Джона Еванса.

— Джон від цього не збідніє. А от коли до мене вдерлися розбійники, то я їм швидко мізки вправила. Вони, бісові діти, самі добре знають, у кого водяться гроші, я тоді саме корову збиралась продавати.

— То коли вас обікрали, бабусю?

— Обікрали? Я не казала, що мене обікрали! Я сказала «вдерлися»! — по цих словах стара хихикнула. — Вони мене не скривдили.

І бабуся Невіль докладно розповіла про те, як до неї вдерлися два злодії, коли пішла чутка, ніби вона