Федько у пошуках чупакабри - Сергій Володимирович Гридін

І, крекчучи, двоє «побитих життям» товаришів поплентались до хати на обід…

…А тепер вони щосили відтягували ту хвилину, коли доведеться встати з м’якої травички та йти копати злощасну яму. А нехай їй грець, тій Чупакабрі! І треба було чудовиську саме в їхньому селі з’явитися? Проте хто ж, як не вони, зупинить свавілля «козячого вампіра»!?

Біленький з Професором взяли по лопаті і, спираючись на них, як на костури, подалися вершити почате. Попереду біг, помахуючи сокирою, мов індіанець томагавком, Павло Віталійович, а позаду трюхикав Маркіз.

— Отут будемо копати! — встромив лопату в землю Сашко. Відтак замислився, навіщось полічив дошки у паркані й пересунув інструмент на кількадесят сантиметрів правіше. — Ні, отут будемо копати!

— А чого тут, а не там? — здивовано поглянув на товариша Професор.

— Тут трава якось більше витоптана. Схоже, воно сюдою і ходить! Ну, ти перший, а потім я!

— Нормально! А чого це я перший? — обурився Петріик. — Думаєш, я менше від тебе і втомився?

Поки хлопці сперечались, Маркіз підійшов до того місця, на яке вказав Сашко, примірявся кілька разів, розім’явся, змахнув лапами і… грудки так і полетіли на всі боки! Де Переймало нагадував міні-екскаватор. Він вправно загрібав землю передніми лапами, а відкидав задніми, і було видно, що така робота йому — справжнє задоволення.

Трохи заглибившись, пес вистромив голову з ями, і хлопці побачили його замурзаний ніс та блискучі, щасливі очі.

— Нічого собі! — вражено сказав Професор. — Ось де ховаються приховані таланти! Це вам не Шопенгауера читати!

— Ага, видно, хтось із його предків був землерийкою! — підтримав товариша Сашко. — Ну, баба з воза — кобилі легше! Сідай, будемо насолоджуватись чужою працею. Ніщо не надихає більше, ніж споглядання того, як хтось із доброго дива робить твою роботу, — філософськи прорік він, відкинув лопату і, зручно вмостившись, став спостерігати, як яма набувала потрібної глибини.

Земляна злива не вщухала півгодини, а тоді комісія у складі трьох хлопчаків, уважно обстеживши об’єкт, погодилася, що «в таку пастку можна запхати хоч ціле стадо чупакабр», і оголосила Маркові подяку у вигляді кількох легеньких запотиличників. Пес такої дяки не зрозумів, а тому ображено засопів і пішов вичухувати з шерсті залишки ґрунту.

Потім Біленький, червоніючи від натуги та пихкаючи, як старий паровоз, відірвав від паркана свіжоприбиті дошки. Тим часом малий Барабаш і Професор натягали гілок і замаскували пастку. Після цього вони оглянули курник, де також помітили сліди незаконного проникнення — купу землі в кутку під сідалом. Маркіз хотів ще поближче поспілкуватися з курми (на сільському повітрі в ньому пробудився мисливський інстинкт), але одна з них, позбувшись кількох пір’їн у хвості, покликала на допомогу півня, і фон Дворовий визнав за краще відкласти спілкування на потім.

— Стоп! А як ми будемо знати, що хтось втрапив у пастку? — повернувся до Сашка Професор.

— А я й не подумав! — знітився хлопець. — А що, є думки?

— Тут би якусь сигналізацію обладнати! — поважно мовив Петрик.

— Ну так! А ще супутникове спостереження і міліцейський патруль! — насмішкувато кинув Біленький.

— А давайте бляшанки поначіпляємо. Як хтось упіймається — вони заторохтять, то ми й почуємо! — запропонував Павлусь.

Хлопці, які не сподівалися почути від малого таку просту і розумну ідею, перезирнулись та схвально закивали головами. Пропозиція була підтримана, і Барабаша тут же вирядили втілювати її в життя.

Коли Павлусь притягнув невідь звідки іржаві бляшанки з-під консервів та рибальську волосінь, було змонтовано бездоганну систему сигналізації, яка жахливо бряжчала від найменшого дотику до гілок, що прикривали яму.

Наостанок хлопці замаскували дірку в паркані, пообтрушували одяг і, покинувши інструмент, побігли на річку, щоб скупатися самим та відмочити забрьоханого Маркіза.

Удосталь нахлюпавшись, компанія повернулась додому. На столі їх уже чекала смачна вечеря. А поки їли, то й сонце скотилося до землі. Сутеніло.

У штабі операції «Скелет у шафі» було тихо. Хлопці після напруженого дня швиденько покінчили з вечірньою гігієною та вмостились кожен на своєму ліжку. Маркіз розташувався на підлозі під вікном, підклав лапи під голову і посоловілими очима дивився кудись у безвість.

— Треба вартових виставити! — ледве ворушачи від утоми губами, прошепотів Біленький. — Бо не почуємо нічого, як позасинаємо.

— От ти і вартуй! — озвався Професор. — А ми поспимо!

— Та не сперечайтесь! — поспішив помирити хлопців Маркіз. — Мій сон завжди дуже чуйний. Тому, панове, спіть спокійно!

І безстрашні мисливці на чупакабр полинули в солодкі обійми Морфея.

Розділ 5

Село спало. Час був ще не дуже пізнім, проте люди готувались до завтрашнього дня — тут вставали рано, бо роботи завжди було вдосталь.

Але дід Ілько не спав. Трохи подрімавши перед телевізором, він прокинувся й вирішив подихати на ніч свіжим повітрям та перевірити, чи всюди у господарстві порядок. Дід вийшов у самій спідній білизні — лляних широченних штанях та сорочці без комірця, але з вишивкою на грудях. Білизну цю колись своїми руками пошила дідові його дружина Горпина, бабуся Павлуші, тому Ілько її навіть прати віддавав з великою неохотою. Одежа була вже злиняла, поношена, зате дуже м’яка, і дід спав у ній і влітку, і взимку.

Над порогом тьмяно горіла жарівка. В її світлі Ілько помітив якусь каструлю, а біля неї — великий металевий кухоль. Піднявши покришку, дід угледів свій улюблений черешневий компот (тітка Таня зварила його ввечері та поставила холонути на ґанок). У темряві він видавався аж чорним, а на його поверхні плавали кругленькі ягідки.

Дід Ілько зачерпнув повний кухоль компотику і з насолодою зробив перший ковток. Зненацька у дворі біля курника щось голосно брязнуло. Дід здригнувся, і добрих пів-кухля солодкого напою вихлюпнулось на таку милу його серцю сорочку.

— А най би тебе качка копнула! — спересердя вилаявся старий та вже хотів було йти до хати, щоб запрати білизну, аж тут знову почулися дивні звуки! Здавалося, що біля курника плем’я диких африканців влаштувало нічну дискотеку з барабанами, бубнами та тубільними піснями.

Дід зручніше вхопив свою палюгу та рушив у розвідку.

Маркіз, який дійсно спав дуже чуйно, теж вловив звук сигналізації і зрозумів: щось потрапило до пастки. Він розштовхав Професора та Біленького, але ті не поспішали вставати — сиділи на ліжках і терли заспані очі. Тоді Марко стягнув ковдру з малого Барабаша і заходився його термосити. Павло Віталійович миттю зорієнтувався, що до чого, й кинувся до вікна. Фон Дворовий, не полишаючи надії добудитися хлопців, увімкнув світло та приєднався до Павлуші.

А тим