"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

— Слухайте, я не можу так дивно розмовляти з вами далі, — сказав Шрагін. — Мені доручено з’ясувати, чому штучно занижувалася оплата праці робітників. Якщо ви кажете — економія коштів, це я розумію. Але водночас ви не розумієте своєї помилки. — Шрагін підказував Хомичу можливість послатися на те, що він чогось не збагнув. Тоді все могло закінчитися без особливого скандалу. Ну, не втямив обліковець, що його економія нерозумна, а тепер збагнув і цього більше не робитиме. В крайньому разі, можна запропонувати перевести Хомича на іншу роботу…

— Може, наших робітників збираються безкоштовно в санаторій посилати? — задирливо спитав Хомич. — А я розумію так: добровільно залишився, значить здався в полон, а в полоні коржиками не годують.

— А ви самі хіба не в такому ж полоні? — тихо спитав Шрагін.

Хомич мовчав.

— А якщо ви теж перебуваєте в полоні, — вів далі Шрагін, — чому ж, на відміну від робітників, одержуючи пристойний оклад, ще займаєтесь аферами з німецькими інтендантами?

Хомич знову промовчав. Шрагін обдумував, що він скаже адміралові з приводу цієї історії.

— Загалом я бачу, що ви просто не зрозуміли, що ваша економія німецьких грошей нерозумна, — примирливо сказав Шрагін.

— Припустимо, — погодився Хомич. — І що з цього?

— Раз ви, нарешті, зрозуміли — значить, треба від цієї позиції відмовитись, от і все.

Хомич мовчки похитав головою.

— Словом, якщо хочете, щоб я виконав ваше прохання — не топити вас, — сказав Шрагін, — я повинен почути ваше визнання того, що ви не зрозуміли шкідливості економії, яку придумали. Кінець кінцем мені не хочеться, щоб вас дуже тяжко покарали. Як-не-як ми з вами в однаковому становищі.

— Припустимо, але я в лакеях при адміралі не перебуваю, — відрізав Хомич.

— Лакеї бувають різних рангів, і вам цього звання теж не зректися, — усміхнувся Шрагін.

— Може й так, може й так, — пробурмотів Хомич, здивовано глянувши на нього.

— Отже, домовились?

— Про що?

— Давайте кінчати цю казку про білого бичка, — розсердився Шрагін, розраховуючи приголомшити Хомича логікою ситуації. — Якщо ви справді хочете, щоб я допоміг вам уникнути тюрми, то я можу це зробити тільки при одній умові: ви повинні щиро визнати, що не розуміли абсурдності своєї економії, інакше ви просто свідомо здійснювали політичну диверсію. І саме так керівництво заводу схильне розцінювати ваші дії.

— Кажіть, що хочете, — втомлено мовив Хомич.

— Те, що я скажу, це моє діло, — Шрагін підвівся і підійшов до дверей. — Але якщо вас викличуть і ви не скажете самі, що визнаєте свою помилку, тоді ремствуйте на себе…

Того ж дня Хомича за розпорядженням адмірала Бодеккера перевели на посаду комірника. Шрагін терміново повідомив про всю цю історію підпільників, і незабаром учасник підпілля, що діяв на заводі, встановив зв’язок з Хомичем.

Те, що Емма Густавівна буквально розчинилася в новому своєму житті і тепер тремтячи ждала приїзду в гості з Німеччини свого родича, можна було якщо не виправдати, то хоча б зрозуміти. Так уже вийшло, що все її життя в радянський час пройшло осторонь од тривог і радощів країни, а початок її життя минув в атмосфері типово німецького міщанства. Зараз перед нею наче воскресло все з дитинства і юності.

Шрагін не міг зрозуміти Лілю, і це хвилювало його дедалі більше. Між ними відбулася розмова, якої він, по правді кажучи, сподівався, бо помічав дещо у взаєминах Лілі з ним, але не міг уявити, що розмова ця приведе до таких неприємних наслідків.

Якось увечері Ліля почала спершу жартівливу розмову про їхні, як вона сказала, гумористичні особисті взаємини.

— Я не бачу в цьому гумору, — серйозно відповів Шрагін. — Те, що нас з вами вважають чоловіком і жінкою, в даному становищі корисно для нас обох.

— А мені смішно, — вперто повторила Ліля. — Доводжу до вашого відома, дружинонько, що позавчора генерал Штромм майже освідчився мені в коханні. Але я не змогла витримати ролі і розреготалась, а потім сказала йому, щоб він спочатку це питання погодив з моїм чоловіком. Проте генерал заявив, що мій чоловік мене не вартий і що, за його спостереженнями, ви мене не любите. Я, звичайно, заперечувала, доводила, що ми дуже любимо одне одного, і ще нагадала йому церковну заповідь: да убоїться жона мужа свого. — Ліля засміялась і раптом знітившись, тихо сказала: — А все це разом узяте дається нелегко.

Шрагін мовчав, збираючись з думками. Те, чого він дуже боявся, настало. Він уже давно підозрював, але вельми сподівався, що помиляється. Треба було об’яснитися.

— Лілю, люба, — сказав він, підійшовши до неї зовсім близько. Він побачив, як вона здригнулась і повернулася до нього з широко розплющеними очима. — Зрозумійте мене, люба Лілю, ми з вами в цьому не належимо собі, — мовив він дуже тихо. — І те, що ви називаєте «все разом узяте», — це ж не що інше, як наша з вами боротьба.

— Наша… Наша з вами… Ми, — сказала Ліля, затуляючи обличчя руками, її голос став глухий, уривчастий. — Коли б ви тільки знали, яка я самітна серед усіх цих «нас», «ми» і так далі!.. Адже в мене навіть матері не стало… Ви ж самі бачите, яка вона тепер.

— Треба намагатися її хоча б зрозуміти, — лагідно сказав Шрагін.

Ліля відкрила обличчя, випросталась.

— Вам лишається тільки додати, що вона в цьому своєму стані сприяє нашій з вами боротьбі! — тихо мовила вона, дивлячись ненавидячими очима на Шрагіна.

— Справді, це так і є, — знову лагідно відповів Шрагін. — Вона створює обстановку, в якій