Маруся - Василь Миколайович Шкляр
Виставивши варту з дев’яти своїх охоронців довкола урочища, отамани під’їхали до дерев’яної, критої ґонтою хижі. Біля дверей їх зустрів пасічник Глухенький — уже підтоптаний чоловік з байдужою посмішкою на твердому, як жорна, обличчі. На вітання приїжджих він навіть не кивнув головою, наче боявся струсити з лиця свою закам’янілу посмішку. За якоюсь химерною примхою долі пасічник Глухенький був глухонімий, і це, казав П’ята, непогана, як на теперішні часи, познака для чоловіка, в якого можна заховатися від людського ока.
Без запізнення, майже рівночасно з ними прибув Несміянов, теж із трьома ад’ютантами, але двоє з них зупинили коней в акаційках, далі за плотом, а один під’їхав до зимівника разом з командиром. Ангел його відразу впізнав — це був один із відпоручників Несміянова, з якими він зустрічався в Козятині.
Щодо самого командира, то всі його розпізнали здалеку за широчезною у плечах кавказькою буркою (точнісінько такою, як у Ангела) та довгоногим вороним дончаком. Головнокомандувач Групи військ Несміян (так він себе назвав) виявився молодим, енергійним чоловіком, з якого аж хлюпало хмільне простакувате завзяття. Чорна клинцювата борідка та невеличкі, закручені вгору вуса нагадували, що він ще недавно був червоним командиром, однак Несміян усім своїм виглядом показував на «простого хлопця», у котрого що на умі — те й на язиці. Здавалося, він пишався цією простотою і, не збираючись нікому підігрувати, підкреслював її на кожному кроці. Уже в зимівнику, знявши бурку й невимушено кинувши її на жердку, Несміян назвав себе невиправним хохлом і, розмовляючи російсько-українською мішаниною, похвалився, що колись він теж був повстанським отаманом, тому вони швидко знайдуть спільну мову. Він уже встиг порозумітися навіть з галичанами, котрі стояли на шляху їхнього просування біля Чуднова, але після переговорів пропустили Групу в напрямку Сквири. Більше того, галицький командир корпусу полковник Вольф клопотав перед вищим командуванням про перевезення Групи до Козятина залізницею, проте в галичан забракло вагонів. Як-не-як, ішлося про транспортування двох тисяч людей і п’ятисот коней.
У зимівнику пахло медом, вощиною, тут і там на лавках стояли старі потемнілі рамки, лежали кружки перетопленого воску, криві пасічницькі ножі, димар, сітчана бджолярська маска. Увесь куток біля мисника займала медогонка — велика дерев’яна діжа з майже криничною корбою.
Коли сіли до збитого з неструганих дощок столу, Ангел, перш ніж перейти до головного, сказав, що йому видається, ніби вони з Несміяном десь уже зустрічалися. Він не пригадує?
Несміян ясними очима подивився на Ангела.
— Єслі скажете де, то, може, спомню.
Ангел сказав, що вони могли бачитися торік у Конотопі, коли звідти викурювали гетьманців разом із німцями. Тоді на залізничній станції метушилося багато отаманів.
Несміян погодився, що таке могло бути: на той час він очолював партизанський Ніжинський полк. Він не сказав, що полк був червоним, але зараз це не мало особливого значення. Тоді й «курінь смерті» отамана Ангела називався червоним.
— А-а-а! Помню, помню! — раптом аж підскочив Несміян. — Ви сиділи тоді в желєзнодорожной канцелярії і угрожали начальніку станції отрєзать йому шаблєю я… — Несміян подивився на Марусю й, незважаючи на свою простакуватість, усе-таки виправився. — Угрожалі зарєзать його. Било дєло?
— Було, — вдоволено засміявся Ангел. — Він, сучий син, приховав тоді вагон зброї.
— На вас бил красний жупан! Правильно?
— Згадали, — сказав Ангел.
Розмова стала довірливішою, й Ангел запитав у Несміяна про склад його Групи.
Несміян відповів, що у Групі більшість становить Задніпровський полк, де чимало великоросів, але всі вони люто ненавидять большевицьку тиранію і прагнуть козацької вольниці. Ніхто не проти совєцької влади, тільки нехай совєти запровадять народні порядки без комуністів, чекістів і комісарів. Якщо по правді, сказав Несміян, то їхня Група проривалася на з’єднання з батьком Махном. Та оскільки батько зараз далеко, за лініями двох фронтів, то чому б не об’єднатися з тутешніми партизанами? Правильно?
— Що вас особисто штовхнуло на такий ризикований крок? — спитала Маруся.
Несміян дуже мило до неї всміхнувся і сказав, що це слушне запитання, бо відповідь на нього розвіє всі їхні сумніви. Він дістав красивий срібний портсигар і попросив у «баришні» (чи обмовився, чи, може, через свою простакуватість вважав це виявом особливої галантності) дозволу закурити. Почувши згоду, простягнув портсигар Ангелові та П’яті. Ангел відмовився, а П’ята взяв фабричну папіросу, дмухнув у штульбу й демонстративно підождав, поки головнокомандувач піднесе йому сірника.
Відповідь дуже проста й зрозуміла, сказав Несміян, пустивши у стелю голубу цівку диму. У Червоній армії нині шаленіє терор проти командирів, які раніше так чи так були пов’язані з повстанством — немає значення, з червоним чи петлюрівським. Усі вони, на тверде переконання главковерха Троцького, просякнуті духом анархії, і виправить цю контру тільки могила. Троцький озвірів, його агенти знищують найкращих командирів. Він не наважується відкрито заарештовувати авторитетних воєначальників, щоб не збунтувати військові частини, тому через особові відділи прибирає їх таємно. Так лише в липні-серпні було отруєно командира Таращанської бригади Боженка, потім ліквідували командира Новгород-Сіверської бригади Черняка, після Черняка застрелили в потилицю начдива Щорса. Можливо, Троцький нутром чув, що ці командири, розкусивши комуну, повернуть зброю проти неї, але підступні вбивства остаточно переконали Несміяна, що йому з большевиками не по дорозі. Він як колишній повстанський отаман зрозумів, що не сьогодні-завтра надійде його черга.
П’ята поцікавився, як Несміяну вдалося потягти за собою стільки війська. Адже серед такої орави (П’ята зумисне назвав Групу оравою, щоб цей головнокомандувач не дуже задавався) могли знайтися і донощики, й боягузи, і всяка большевицька сволота, ладна продати тебе за дрібку тютюну.
Приспів підходящий момент, сказав Несміян. Протибольшевицькі настрої давно опанували цілими частинами нашої дивізії. Це вже бачили й нагорі: нас звинувачували в розвалі дисципліни, пиятиці, розпусті, у неприязні до жидів[59], навіть у погромах…
— А що — було діло? — перебив його П’ята.
Якщо й було, то з вини тих, хто робив їм такі закиди, сказав Несміян. Словом, доконали. І постановили закинути їх, як ненадійний елемент, чимдалі з України. Запроторити аж на Східний фронт, вважай, вислати на Сибір. І то ще невідомо, чи проти Колчака, чи взагалі намірилися їх позбутися, як паршивих овець. Тож лишилося кинути клич. Він, Несміян, цей клич кинув і дезертирував з двотисячною Групою військ. Тепер назад йому дороги немає.
Саме цим він і викликав найбільшу довіру:
