Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
В. Шекспір, «Венеціанський купець»
Вечорові тіні ще дужче згустили довколишню похмурість, коли наші подорожани ввійшли в руїни форту Вільям-Генрі. Розвідник з індіянами одразу ж заходились лаштуватися до ночівлі, а поважність та зосередженість їхніх рухів посвідчували, що навіть і вони, попри весь свій досвід, вражені жахливим видовищем. До почорнілої стіни приставили кілька колод, Анкес притрусив їх хмизом, і вийшов нічогенький собі притулок. Скінчивши, молодий індіянин показав на цю примітивну халупчинку, і Гейворд, без слів розуміючи його, лагідно вмовив Манро ввійти туди. Але сам він довго там не перебув — залишивши старого ветерана в полоні смутку, майор по-спішився на свіже повітря, бо був занадто збуджений, щоб заснути, як це радив полковникові.
Поки Соколине Око та індіяни розпалювали вогнище і поралися коло небагатої вечері з сушеної ведмежини, Гейворд подався в той бік зруйнованого форту, що виходив на відкриту просторінь Горікену. Вітер ущух, і хвилі вже стриманіш та рівномірніш накочувались на піщаний берег. Хмари розступилися, немов стомлені своїм шаленим бігом, — важчі з них купчилися чорною масою на обрії, а легші хутко пропливали ще над водою або ж юрмилися в міжгір'ях, ніби сполохане птаство, що кружляє над своїми гніздами. Де-не-де крізь пливучі випари пробивалася червона мигтюча зірка, забарвлюючи похмуре небо зловісним блиском. По гірських ущелинах уже залягла глупа темрява, і рівнина стелилася наче величезний забутий склеп, де навіть ані шепіт чи шемріт який не порушували сну безталанних мерців.
Довгі хвилини стояв Данкен і вдивлявся в цей краєвид, пригадуючи недавні моторошливі події. Він переводив погляд від підніжжя валу, де лісовики сиділи при мерехтливому вогні, до слабкого світла, яке ще сіялося край обрію, а тоді застиг, тривожно втупившись у густий морок над рівниною, де спочивали забиті. Незабаром йому вчулися звідти якісь таємничі звуки, але такі невиразні й тихі, що хтозна, чи не породжувала їх просто знепокоєна уява. Засоромившись цих своїх перестрахів, юнак обернувся до озера і почав приглядатись до миготливого відбиття зірок на розколисаній поверхні води. Та підсвідомо він і далі наслухався, наче відчуваючи якусь небезпеку. Врешті він цілком певно почув у темряві чиюсь швидку ходу. Не годен більше приборкати свій неспокій, він стиха покликав розвідника до себе на вал. Соколине Око взяв під руку рушницю й підійшов до Гейворда. Але вигляд він мав спокійний та незворушний, немов показуючи цим, що не сподівається ніякої небезпеки.
— Ось послухайте, — озвався Данкен, коли розвідник зупинивсь поряд нього. — З рівнини чути якісь приглушені звуки — мабуть, Монкалм звідси ще не забрався.
— Тоді вуха придатніші за очі, — без тіні збентеження відказав розвідник; а мовив він повільно й невиразно, бо мав у роті добрий кусень непережованого м'яса. — Я сам бачив, ік він засів у Таї разом з цілим своїм військом. Ті ваші французи, коли їм де поведеться, зараз же вертаються назад до себе, щоб і бавитися з жінотою та потанцювати.
— Цього я не знаю. Але індіянин рідко спить у часі війни, і з пожадливості якийсь гурон міг тут забаритися. Треба було б загасити вогнище й початувати. Ось послухайте! Чуєте цей шелест?
— Індіянин ще рідше тиняється біля могил. Охочий до вбивства, він звичайно задовольняється самим скальпом…
— Чуєте! Знову! — перебив його Данкен.
— Атож, атож. Коли їжі обмаль і коли її подостатком, вовк стає зухвальцем, — мовив незворушно розвідник. — Якби час та ясніша пора, могли б ми роздобутися на кілька їхніх шкур… А що це воно ходить?
— Хіба це не ті самі вовки?
Соколине Око повільно похитав головою і поманив Данкена в густу темінь, куди не сягало світло багаття. Вживши цієї застережності, він напружено й довго наслухався, чи не повториться той самий звук, що його сполошив. Проте марно натрудивши слух, розвідник нарешті прошепотів Данкенові:
— Треба Анкеса гукнути. Чуття в нього індіянське, і він може вловити те, що нам не дається.
Молодий могіканин потиху розмовляв із батьком, але, почувши совине пугикання, здригнувся, скочив на ноги і глянув на темні вали, наче шукаючи, звідки долинув звук. Розвідник ще раз пугикнув, і за хвилину Данкен уже побачив Анкеса, який обережно скрадався до них уздовж валу.
Соколине Око в кількох словах пояснив Анкесові, за що йдеться. Індіянин зараз же припав до землі і, як видалося Данкену, застиг на місці. Здивований цією бездіяльністю молодого вояка і цікавий знати, як же він поведеться далі, Гейворд підступив кілька кроків ближче і схилився над тим темним місцем, від якого й на мить не відводив погляду. Виявилося, що ніякого Анкеса там уже немає, а вдивляється він просто в пагорок на валу.
— Де могіканин? — запитав Данкен у розвідника, вражено відступаючи трохи. — Я ж бачив, як він осьде впав, і ладен був би присягнути, що він тут і лежить.
— Тс-с! Тихіш, бо хто ж зна, чиї вуха слухають нас, а мінги — то спритне поріддя. Анкес уже на рівнині, і макуасам, якщо вони десь тут є, не так і легко буде його впорати.
— Ви гадаєте, що Монкалм не відкликав звідси всіх своїх індіян? То піднімім на ноги товаришів та візьмімся до зброї! Нас цілих п'ятеро, і ворог нам не первина.
— Ані слова, коли життя вам миле! Ось гляньте на Чингачгука, — він сидить при вогнищі, як личить великому індіянському ватагові. Коли де й причаївся ворог у темряві, то з лиця могіканина він і гадки не матиме, що той передчуває небезпеку.
— Але ворог може його побачити, й смерть тоді не забариться. Проти вогню його добре видно, і він стане першою й неминучою жертвою.
— Це чиста правда, — відказав розвідник, виявляючи незвичний, як на нього, неспокій, — та що ж подієш? Один тільки підозріливий погляд, і на нас нападуть ще до того, як, ми будемо готові. Він чув, як я гукнув Анкеса, і зрозумів, що тут щось непевне. Остережу його, що це слід мінгів, а індіянське чуття вже підкаже йому, як повестися далі.
Розвідник приклав пальці до рота й тихо засичав, аж Данкен сахнувся з несподіванки, гадаючи, що то змія. Задуманий Чингачгук сидів, підперши рукою голову, але на застережне сичання ураз випростався й хутко та пильно розглянувся темними очима.
Однак прояви неспокою чи тривоги цим раптовим та несамохітним рухом і обмежилися. Рушниця все так само лежала собі напохваті, наче він забув про її існування. Томагавк, що його він задля зручності трохи висунув був із-за пояса, тепер вислизнув на землю, а сам індіянин якось розслаб
