Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон
— Що ж до тебе, Джіме, — сказав лікар, — то мені таки боліла твоя доля, але я насамперед мусив піклуватись про тих, які виконували свій обов'язок. А хто ж у тому винен, що ти не був серед них?
Однак, побачивши того ранку мене в полоні у піратів і зрозумівши, яка небезпека загрожує мені від них, коли їм не дістануться скарби, лікар побіг до печери, взяв з собою Грея і Бена Гана, а сквайра залишив біля пораненого каштана; і тоді втрьох вони подалися навперейми через острів до великої сосни. Але дорогою лікар побачив, що піратська ватага випередила їх, і послав Бена Гана, прудкого на ноги, вперед, аби той діяв на власну руч. Тож Бен Ган скористався забобонністю своїх колишніх товаришів і добряче їх налякав, давши змогу лікареві й Грею дістатись до засідки біля ями перед приходом піратів.
— То це моє щастя, — мовив Сілвер, — що зі мною був Гокінс! Коли б не він, старого Джона порубали б на шматки, а ви б і пальцем не ворухнули.
— Авжеж ні! — весело відповів йому доктор Лівсі.
Тим часом ми дійшли до шлюпок. Одну з них лікар одразу розтрощив кайлом, а на другій ми попливли навколо острова до Північної бухти.
Туди було миль вісім-дев'ять відстані. Сілвер, хоч і знемагав від утоми, сів на весла, як і всі ми, і незабаром човен уже мчав спокійною рівниною моря. Ми обійшли південно-східний виступ острова, той самий, який чотири дні тому обігнула „Еспаньйола“.
Проминаючи двоверхий пагорб, ми побачили чорний отвір Бен-Ганової печери, а біля неї чоловіка, що стояв, спершись на мушкет. То був сквайр; ми помахали йому хустинками й тричі гукнули „слава!“, причому Сілвер гукав так само ревно, як і решта нас.
Пропливши ще зо три милі, ми увійшли в Північну бухту і зразу ж побачили „Еспаньйолу“, що вільно погойдувалась на хвилях. Приплив зняв її з мілини, і якби вітер був міцніший або течія швидша, як у південній затоці, то нам уже ніколи не довелося б її побачити: вона або вийшла б у чисте море, або розбилася об берег. Але, на щастя, шхуна наша була майже ціла, коли не зважати на роздертий грот. Ми спільними зусиллями спустили запасний якір на глибину в півтора сажні й відчалили на шлюпці до П'яної бухти — найближчого пункту від Бен-Ганової скарбівні. Потім Грей один повернувся шлюпкою на „Еспаньйолу“ вартувати там протягом ночі.
Від берега до печери тягнувся положистий схил, а перед самим її отвором нас зустрів сквайр. Зі мною він повівся дуже люб'язно й привітно, і ні словом не згадав моєї втечі — ні поганим, ні добрим. Проте коли Сілвер чемно відсалютував йому, він скипів.
— Джоне Сілвере, — сказав він, — ви страшенний негідник і пройдисвіт! Мене умовили не притягати вас до відповідальності, сер. Що ж, я на це погодився. Але мерці, сер, висять у вас на шиї, мов млинове каміння.
— Щиро дякую, сер, — відповів Довгий Джон, знову віддаючи йому шану.
— Не смійте мені дякувати! — вигукнув сквайр. — Через вас я порушую свій обов'язок. Геть від мене!
Після цього ми всі ввійшли до печери. Вона була досить простора, з-під землі там пробивалося джерельце з кришталево-чистою водою, яка стікала в озерце, оторочене папороттю. Долівку було притрушено піском. Перед великим вогнищем лежав капітан Смоллет. А в дальньому кутку печери тьмяно полискували у відсвітах багаття великі купи монет і прямокутні бруски золота. То були Флінтові скарби — ті самі, заради яких ми відбули таку далеку подорож, заради яких загинули сімнадцять чоловік з команди „Еспаньйоли“. А скільки крові й страждань коштувало зібрати ці скарби! Скільки при цьому добрих кораблів було потоплено, скільки хоробрих людей пройшло з зав'язаними очима по дошці, скільки гарматної стрілянини, скільки ганьби, брехні й жорстокості! Цього, мабуть, ніхто з живих не міг би сказати. Але було ще троє на цьому острові — Сілвер, старий Морган і Бен Ган, — що кожен з них брав участь у цих усіх злочинствах, і кожен марно сподівався тепер дістати свою частку з цієї здобичі.
— Заходь, Джіме, — сказав каштан. — Ти, по-своєму, й непоганий хлопець, але зі мною ти навряд чи коли ще підеш на море, бо ти, як на мене, надто вже мазунчик, в усьому тобі таланить… А, це ти, Джоне Сілвере! Яким вітром тебе занесло?
— Я повертаюсь до своїх обов'язків, сер, — відповів Сілвер.
— Ага, — промовив капітан, і більше не сказав ні слова. А яку чудову вечерю мав я того вечора, коли всі друзі
були зі мною, як мені смакувала солона козлина Бена Гана, деякі делікатеси та пляшка старого вина з „Еспаньйоли“! Я певний, що ніколи не було веселіших та щасливіших людей, ніж ми тоді. Сілвер сидів позад усіх, далі від вогнища, але їв залюбки, сміявся разом з усіма і швиденько схоплювався, коли щось треба було подати — одне слово зробився тим самим погідним, чемним і запобігливим кухарем, яким він був під час подорожі.
Розділ XXXIV
І ОСТАННІЙ
Наступного дня ми вдосвіта взялися до праці, бо треба було перенести все золото з печери на берег, а це майже миля відстані, і потім три милі везти його шлюпкою на „Еспаньйолу“, — що становило досить важке завдання для такої малої кількості людей. Нас мало турбували три пірати, які десь блукали на острові, бо ми гадали, що надовго відбили них бажання нападати. Але про всяк випадок ми поставили одного вартового на верхів'ї пагорба.
Працювали ми загарливо. Бен Ган і Грей перевозили човном золото на судно, а решта зносили його попередньо на берег. Золото дуже важкий метал: два золотих бруски ми зв'язували докупи мотузком і несли через плече; з такою ношею навіть дорослий ледве йшов. Мене, зважаючи на мої слабші сили, залишили в печері насипати монети в мішки з-під сухарів.
Як і в скрині Біллі Бонса, тут було зібрання найрозмаїтіших монет, тільки куди більше, ніж там, і мені дуже подобалося перебирати все це добро. Монети англійські, французькі, іспанські й португальські, георгіни[49] й луїдори, дублони й подвійні гінеї, муадори й цехіни,[50] монети із поличчями всіх королів Європи за останні сто років, дивні східні монети з тонким карбуванням павутинок чи то сплетених шворок, монети круглі й чотирикутні, монети,
