Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев
З вулиці, з боку фасаду, будинок Вагнера прикрашала візерунчаста залізна огорожа. Сам будинок складався з п'яти кімнат з мезоніном. Усе тут було зроблено так, як хотілося господарю. Він довго обдумував проект: розташування кімнат, вікон, дверей, кухні, кладовки, ванної. Коли будинок було закінчено, старий сказав: «Це те, про що я мріяв». Одного не міг передбачити Вагнер: він проектував з розрахунку на родину з чотирьох-п'яти чоловік, а довелося жити самому. Пішли від нього по черзі два сини, пішла дружина. Чекати їх нема чого. Вони пішли туди, звідки ніхто ще не повертався.
Біля вікна кладовки висіла металева клітка. Цю клітку приніс колись його старший син Отто. Він дуже любив пташок. У перший весняний день Отто виносив клітки із своїми пернатими на повітря, розвішував їх на стіні і відчиняв дверцята. Минали роки, Отто виріс, змужнів, а церемонія випускання пташок повторювалася незмінно рік у рік.
На старому беккерівському піаніно, у вкритому пилюкою чохлі, лежала скрипка. І, дивлячись на неї і на піаніно, старий думав про Карла, молодшого сина, і про свою вірну подругу Ельзу. Як часто в тихі літні вечори, сидячи в качалці на відкритій веранді, слухав він мелодії Бетховена, Моцарта… Ельза була родичкою відомої німецької піаністки Софії Ментер і від неї успадкувала майстерність гри на роялі. Любов до музики вона передала молодшому сину Карлу… Так, усе в будинку нагадувало про них, усе, буквально все…
Вагнер поринув у спогади. Сонце підіймалося над садом, воно осяяло будинок і вже торкнулося промінням величезного куща білих флоксів на клумбі, розсипалося по доріжці, вкритій дрібним гравієм… У залізну хвіртку різко постукали.
— Хто б це? — голосно промовив Вагнер і швидкими дрібними кроками попрямував до неї.
На вулиці стояла незнайома Вагнеру людина у цивільному сірому вбранні.
— Ви Альфред Вагнер? Архітектор?
— Був колись архітектором, а тепер тільки Вагнер.
— Ходім зі мною… у мене за рогом машина…
— Куди і навіщо?
Відвідувач одвернув рукою борт піджака і показав бляшаний значок.
… Через кілька хвилин машина зупинилася біля похмурого триповерхового будинку.
На другому поверсі, біля дверей під номером сімдесят вісім, Вагнера змусили почекати, потім люб'язно запросили до кімнати.
За столом сиділа похмура і дуже худа людина з безбарвними очима. Вона була заглиблена в читання якогось паперу і не звернула на Вагнера ніякої уваги. Вагнер стояв, тримаючи в руках свій маленький солом'яний капелюх. Так тривало хвилин п'ять.
Нарешті людина відірвала очі від паперу, підвела голову і, кивнувши у бік крісла, промовила металічним голосом:
— Сідайте.
Вагнер сів у крісло, поклав капелюх на коліна і приготувався слухати.
— Ви знаєте, де перебуваєте?
— Вивіски я не бачив, але догадуюсь, — відповів Вагнер.
— Я майор Фохт.
— Дуже приємно…
Посмішка скривила обличчя Фохта і через якусь мить зникла.
— Ми викликали вас у справі. Старий кивнув головою.
— Ви живете самі?
— Ні. Зі мною живе робітник з військовополонених.
— Двоє — на весь будинок з п'яти кімнат з мезоніном?
— Так.
— Вам не тісно?
Поки що він, Вагнер, цього не відчував. Чому йому повинно бути тісно?
— Ми вирішили поселити у вас двох чоловік…
— Квартирантів?
— Так, вони плататимуть за квартиру.
— Поселити, незалежно від того, хочу я цього чи ні?
— Так.
Вагнер знизав плечима.
— Але справа не в цьому… — продовжував Фохт.
— А в чому?
— Зараз дізнаєтесь… Це наші люди. І все, що вони робитимуть у будинку, мусить померти в його стінах. Ви зрозуміли?
Старий трохи зблід, що не залишилося непоміченим для співбесідника.
— Не хвилюйтесь і не робіть ніяких припущень. До вас ми поки що ніяких претензій не маємо. Син — одна справа, батько — інша…
Вагнер зблід ще більше.
— Мій син віддав життя на фронті, і мені ніскільки не…
— Я маю на увазі не цього сина, — різко обірвав його Фохт, — а першого.
Старий похилив голову. Запанувало мовчання.
Майор вийшов з-за стола і сів навпроти Вагнера. Вийнявши з кишені шкіряний портсигар, він розкрив його і простягнув старому.
Вагнер похитав головою. Він не курить.
— Я знаю, що ви курите.
Вагнер розвів руками.
— У вас дуже непокірний характер, — прикурюючи сигарету, сказав майор. — Ви берете близько до серця всякі дрібниці.
Вагнер мовчав.
— Ви все чудово розумієте, але прикидаєтесь… Якщо ви не схильні продовжувати розмову, давайте підведемо підсумки. Завтра до вас прийдуть двоє і скажуть, що вони від Фохта Надайте їм кімнату, якщо можна — дві. Сусідам або знайомим треба пояснити, що вам дали ще двох військовополонених. Людина ви самітна, роботи в будинку і на присадибній ділянці багато. Це підозрінь не викличе. Але… ще раз попереджаю: все, що ви побачите й почуєте, мусить залишитись при вас. Сподіваюсь, ви не захочете завдавати неприємностей своїм родичам…
— Кого ви маєте на увазі?
— Вашого племінника Рудольфа Вагнера.
Старий важко зітхнув і підвівся:
— Можна йти?
— Так, тільки добре запам'ятайте, про що ми домовились… До квартири вас проведуть.
Майор пройшов на своє місце і натиснув кнопку. В кабінеті з'явилась людина, яка привезла Вагнера.
— Відвезіть пана Вагнера додому, — наказав майор.
До Альфреда прийшло лихо. Старий і гадки не мав, що його будинок, переповнений спогадами про дорогих, близьких його серцю людей, перетвориться на мебльовану квартиру, на притулок для осіб, які користуються заступництвом майора Фохта. Він ніяк не міг примиритися з думкою, що сьогодні або завтра прийдуть якісь двоє, про справи яких треба мовчати, розмістяться як господарі, почнуть командувати, вимагати, влаштовувати скандали. Вони полізуть у його бібліотеку, почнуть брати любимі книги, вони торкатимуться до речей, які він береже як святиню.
Що це за люди? Звідки вони взялися? Солдати? То їм місце в казармі. Офіцери? То для них багато квартир у центрі міста.
Вагнер схвильовано ходив з кутка в куток. Прибирати речі з кімнати чи залишити їх?
Допомогти нікому і порадитись ні з ким — Аліма він зранку відіслав на картопляне поле.
Через три дні Альфред Вагнер і його робітник сиділи в кабінеті над невеликою учнівською картою Європи, що лежала на столі. За червень і частину липня союзники оволоділи багатьма французькими містами.
— Годинник історії відбиває свій час, — сказав Вагнер, — справа наближається до розв'язки. Це зрозуміло навіть мені, цивільній людині.
Човгаючи
