Перстень Борджіа - Володимир Нефф

що в цьому знайдеш порятунок і заспокоєння, а кожна віра непевна й хистка, бо якби вона не була непевною й хисткою, то була б не вірою, а впевненістю: а людський світ, складений лише й виключно з істин, досі не народився. Якщо в тому, буцімто віра зціляє, є хоч трохи правди, то хай вода, якою я полив твоє волосся, освіжить не лише твою маківку, але й твоє серце. Хай буде так.

І Петр, коли закінчив говорити, відступив від принца. Принц іще мить стояв з похиленою головою, а далі випростався, якщо при його фізичних вадах можна так сказати, випростався, і поглянув на Петра своїми фанатичними очима.

— Це все? — запитав він.

— Так, принце, це все.

— Від цієї миті я християнин?

— Так, від цієї миті ви християнин.

— А якою мовою ти говорив наді мною?

— Церковною латиною, принце, вельми відмінною від латини класичної.

Принц хвилину мацав по столу, мов сліпий, тоді знайшов тюрбан і насунув його на голову.

— Я вже не боюся пекла, — сказав він з усмішкою.

— От і гаразд, принце.

— І відчуваю в серці такий приємний холод, як людина, що лежить у спекотний день на траві в затінку фігового дерева.

— Я радий це чути, принце, — сказав Петр.

Поставмо ж зараз собі запитання, перш ніж читач висловить його на свій страх і ризик, як же це так, що Петр, чоловік наскрізь правдомовний, зміг так спокійно й холоднокровно ошукати нещасного принца. Ану лиш уявімо собі, що принца Петр не ошукав, бо принцове уявлення про християнство було таким абсурдним, що цю абсурдність уже неможливо було нічим перебороти: і чи не було його вперте бажання, щоб Петр охрестив його, нічим іншим, як проявом особистого бунту затюканої постійною загрозою смерті істоти проти ядучої і самозакоханої автократії мусульманського світу, в якому він, принц, животів, страждав і відчував зневагу. І Петр цілком і до кінця виконав його волю, тому несправедливо було б твердити, що він його ошукав і обманув, просто кажучи, обдурив. Петр, як ми знаємо, був невіруючий, але не був такий бездушний і цинічний, щоб при комедії хрещення, яку його змусив зіграти принц, ужити автентичної формули ритуалу хрещення — хоча його погляди були най поступовішими, він усе одно був сином своєї доби, щоб дозволити собі пародіювати слова, які люди сотні й сотні років вважали важливішими навіть за життя, — якщо, звичайно, хто знає, тут не відіграло головну і справжню роль те саме міркування, яке колись не дозволило йому визнати засаду етикету, що королеви не мають ніг, або, зовсім нещодавно, проголосити, що Аллах є єдиним Богом, а Магомет його пророком. Тому він запропонував принцові, як це сам пояснив своєю рідною чеською мовою, лише ілюзію містичного посвячення, точнісінько як смертельно хворому ми пропонуємо ілюзорну надію на швидке одужання. Та й врешті–решт зараз не йшлося ні про що інше, як про так звану pia fraus, святу брехню, а права на святу брехню не можна відібрати навіть у найзапеклішого поборника правди.

Принц стояв, спираючись на стіл з портретом імператриці Теодори, і всміхався.

— Я вже не вірю ні в Аллаха, ні в жодного іншого Бога, — сказав він тихо. — Саме так, як ти.

— І правильно, принце.

— Хіба що в Пантарая, котрий осягає розумом усе, — провадив далі принц.

— Якщо ви наполягаєте, принце, нехай і так.

— А коли я цитуватиму Коран, робитиму це лише устами.

— Оце мудро, принце, — зауважив Петр. — Але тепер, коли я задовольнив ваше бажання, прошу вас провести мене на засідання Ради.

Принц настільки заглибився в себе, що потребував чимало часу, щоб зрозуміти, що і хтось інший на світі також може чогось забажати.

— Навіщо тобі туди? — спитав він. — Вони тебе вб’ють.

— Я боротимуся за своє життя, — мовив Петр. — Я ніколи не робив нічого іншого, отож тепер це для мене не новина.

— Але я гадаю, що досі ти ніколи не стояв сам проти всіх яничарів, скільки їх є. А це наймогутніше військо світу.

— Що поробиш, — сказав Петр.

— Ну що ж, ходімо, — мовив принц. — Я заведу тебе туди, якщо ти так наполягаєш. Але знай, що, коли в тебе почнуть забивати палю, я плакатиму по тобі.

Він узяв Петра за руку і, важко хилитаючись на кривих ногах, повів його в глиб коридорів.

БАК

Дорога вела з напівтемряви в темряву і з темряви у півморок, східцями вгору і східцями вниз, вигиналася дугою ліворуч і різко звертала праворуч, при чому неясний відгомін людських голосів, який ще раніше почув Петр, поступово ставав виразнішим. Дорога, хоча й була недовгою, забрала багато часу, бо принц насилу волочив ноги, спираючись на стіни й відпочиваючи що три кроки. Нарешті вони підійшли до вузьких, низьких дверей, про які принц пошепки сказав, що це особистий вхід до парламентської зали.

— Сюди ходжу лише я, — сказав він і обережно, щоб вона не зарипіла, натиснув стару бронзову клямку. Коли двері прочинилися, Петр почув голос султана, який саме казав, що цього вже не можна більше терпіти і що настав час, коли підступному персові треба як слід дати по руках.

— Бак! — вигукнули чауші.

— Пан Двох Святих Міст прийшов до важливого рішення, яке вся імперія привітає із задоволенням, — мовив інший голос. — І з радістю сприймуть його мої хоробрі воїни, заспокоєні новиною: жалюгідні дні того, що виліз із каналізації, вже лічені.

«Ач, Чорногорець», — подумав Петр і прослизнув за принцом до зали, на цю слизьку арену невідомої йому орієнтальної політики. Принц тим часом відсунувся, мов поранений павук, убік, на своє потайне місце, в