Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

той самий Йоганн, лакей покійного графа, звісно, вже небіжчик з задертим підборіддям. Постріл, яким йому знесло півголови, мабуть, звалив його з коня цілком несподівано, бо в нього на плечі все ще висіла знаменита рушниця Броккардо, яку він украв у Відні; його кінь тихо стояв над ним, звісивши голову з білою зіркою на лобі, й, мабуть, роздумував, що йому тепер робити.

– Це Йоганн, – сказав Джованні, хоч у цьому й не було ніякої потреби, бо в тотожності мертвого не могло бути жодного сумніву; взявши Петра за лікоть, він притиснувся до нього, як робив це ще хлопчиком, коли чогось боявся. – Вони його уколошкали.

– Хто? – запитав Петр.

– Слуги, – відповів Джованні. – Вони продали карету, пересварилися між собою, коли ділили гроші, а потім рішили його й поїхали далі.

– І покинули тут його коня? – здивувався Петр. – І не прихопили рушницю? І не взяли собі на згадку хоча б ось це?

І він стягнув мертвому з пальця золотий перстень з величезним діамантом.

– Перстень Борджіа! – вигукнув Джованні й жадібно схопив перстень. – Петре, в нас є кінь і перстень, ми врятовані!

– Атож, – погодився Петр і прикляк на одне коліно біля вбитого Йоганна, щоб зняти з його плеча рушницю. – З цією рушницею мені нічого не страшно.

– Та невже? – пролунав над ним глузливий голос. – Не торкайтесь цієї пукавки, паничу, і обидва покладіть на землю зброю, яку маєте. Лічу до трьох. Раз…

Той, хто вимовив ці слова, сидів на товстій гілляці гірської сосни, низькорослої й викривленої від бідності тутешнього грунту та суворого клімату. Це був неприємний з виду чоловік, схожий на сатану, бо мав гостру борідку й кошлаті брови, а обличчя – худе й смагляве, аж сіро-коричневе; крім того, він був у всьому зеленому – зелений гостроверхий капелюшок з пером, зелені штани й зелений плащ – усе ветхе, брудне та з грубими латками, але від цього не менш зелене; і ця зелень разом з ветхістю, та брудністю, та латками, а також смаглявість і борідка забезпечували йому чудову мімікрію, що слід підкреслити, пояснюючи, чому Петр і Джованні побачили його тільки тоді, коли він гримнув на них, хоч сидів над самісінькими їхніми головами. Між колінами, вперши приклад у груди, він затиснув важкого мушкета, спрямувавши його закоптілу цівку на Петра.

– Два! – гостро сказав він.

Мушкет справляв грізне враження, так що, вистреливши, він продірявив би Петра разом з Джованні, який заховався за його плече, але Петр зміркував, що зброя не вистрелить, бо цей мерзотник дуже квапився обібрати вбитого, в чому йому завадила їхня поява, і не мав часу її знову наладувати; до того ж здавалося, що з її чорного, пекельного нутра й досі ще куриться сморід ядучого диму.

І справді – замість долічити до трьох і вистрелити, харцизник знову люто закричав:

– Я сказав, щоб ви кинули зброю, а моє слово – закон. Зрозуміли чи ні? Не жартуйте зі мною, бо будуть непереливки, я – Зелений Вільфред, грізний володар лісів. Лічу ще раз, але вже цілком серйозно: один…

– Рахуй собі хоч до тисячі, – сказав Петр і, спокійно знявши чудову рушницю Броккардо, підвівся й націлив її Зеленому Вільфреду в самісінькі груди, вимащені якимсь жиром, мабуть, ведмежим салом. На смуглому сатанинському обличчі розбишаки відбився вираз невдаваного жаху.

– Не стріляй! – благально мовив він. – Я все віддам. – І кинув Петрові до ніг шкіряний капшук, оздоблений гербом Гамбаріні, срібною ногою між двома зірками. Але, скориставшись моментом, коли Петр відвів від нього погляд, рвучко шпурнув у нього своїм мушкетом, прикладом уперед; та Петр устиг ухилитися.

– Мені дуже жаль, – сказав Петр. – Я не люблю вбивати беззбройних, але з тобою, негіднику, інакше вчинити не можна.

І натиснув курок.

Добрий дядечко Танкред

Так загинув Зелений Вільфред, грізний володар лісів, мимохіть завершивши своє несолодке життя баніти й тирана в одній особі добрим вчинком, себто тим, що пострілом з мушкета поклав негідника з негідників, який спершу обдер свого господаря, а потім, коли здобич обернулася на гроші, найімовірніше, пограбував своїх спільників; так, мабуть, це й сталося, так розігралася й завершилася драма, бо тільки так можна переконливо пояснити, як лакей небіжчика графа, сам-один, без друзяк, опинився в цих пустищах, з перснем Борджіа на руці й з капшуком, тугим від дукатів, біля пояса, – їх Вільфред привласнив собі на дуже короткий час.

Прибравши трупи, Петр і Джованні рушили далі; Петр вів за вуздечку Йоганнового коня, на якому сидів тепер Джованні.

«Я втер Джованні носа не тільки переносно, але й достотно, – думав Петр. – Я врятував йому життя, гроші й перстень; побачимо, які це матиме наслідки».

Наслідки не забарились проявити себе.

– Вибач мені, Петре, – сказав Джованні по кількох хвилинах мовчазної їзди.

– Що я повинен тобі вибачити? – запитав Петр.

– Я так безглуздо відповів тобі, коли ти мене повчав, що мандри – це праця: мовляв, я не забуваю про те, що я – граф Гамбаріні.

– А хіба ти не граф Гамбаріні? – здивувався Петр.

– Я граф Гамбаріні, але це було з мого боку нетактовно, розумієш? – вів далі Джованні. – Мій падре, вічна йому пам’ять, ніколи не сказав би чогось подібного перед людиною нижчого стану.

«Карамба», – подумки вилаявся Петр.

– Але головне те, що в нас знов є гроші, – провадив Джованні. – Хоч це лише мізерна