На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
— Он як? — стримано посміхнувся Росселіні, наливаючи вина в бокали. — Ну що ж, вип'ємо за здоров'я мого друга. — Він підняв свій бокал і, почекавши трохи, додав: — І вашого чоловіка… Звичайно, передусім я мав підняти бокал за ваше здоров'я, синьйоро, та хвороба П'єтро змушує мене порушити звичай.
Він ковтнув трохи вина. Гостя справила на господаря приємне враження: вона була і граціозна, і якось мило наївна… Молодість!..
— До речі, яка в нього хвороба? — знову спитав Росселіні, хоча прекрасно пам'ятав, що старий завжди скаржився йому на печінку.
— П'єтро каже — ви з ним друзі в нещасті. У нього щось з печінкою. — Анжеліка посміхнулася. — Він навіть пожартував якось: «Кожного разу, коли мене мучить печінка, я згадую Ернесто».
Ернесто Росселіні скинув окуляри. Здається, він починав вірити, що перед ним справжня дружина Фраскіні. Він навіть зітхнув з полегшенням. І одразу ж спохватився: треба негайно виправитись: адже він поводився так, що дружина Фраскіні могла образитись. А цього не можна було допустити. Фраскіні все-таки фінансовий король, магнат, мільйонер, «персона грата», а Росселіні живе всього-на-всього з двох заводиків на узбережжі та з невеликих поставок продовольства. Щоправда, Фраскіні іноді щиро дивувався спритності й далекоглядності Росселіні, а проте — хіба їх можна порівнювати?
— Вітаю вас, синьйоро, з таким чоловіком, як П'єтро, — палко вигукнув він, піднімаючи свій бокал. — А його мені хотілося б привітати з такою дружиною.
— Дякую… У П'єтро, до речі, є до вас одна справа. Він нікому не хоче довіритися, крім вас. Справа, як він каже, вигідна; тільки я нічого не зрозуміла. Ваші справи для нас, жінок, завжди залишаться незбагненними! — Анжеліка весело розсміялась. А потім зненацька спохватилася: — Свята Марія! Я, здається, остаточне втратила розум!
— Що трапилося? — занепокоївся Росселіні.
— Я зовсім забула познайомити вас із своїм братом. Він у машині. Знаєте, він тепер служить у німецькій армії й дістав досить солідний чин — майора!..
— О, це непростимо з вашого боку, синьйоро, тримати на вулиці майора німецької армії. — Росселіні протягнув руку до стіни й подзвонив.
— Ви навіть не уявляєте, який він гарний у німецькій формі!
— Ми, італійці, повинні пишатися вашим братом, синьйоро Фраскіні. — Росселіні приклав руку до грудей. — Велика честь для італійця — служити в німецькій армії!
— І знаєте, — по секрету, не без хвастощів сказала Анжеліка, — ад'ютант у брата, хоч і простий солдат, зате справжній німець, чистокровний арієць.
До кімнати ввійшов секретар.
— Запросіть сюди синьйора… — Росселіні обернувся до Анжеліки.
— Антоніо. Він ще надто молодий. Просто Антоніо.
— … синьйора Антоніо і його ад'ютанта.
— Ага, ще ось що. Скажіть шоферові, щоб він поставив машину в дворі, — попросила Анжеліка секретаря. — На вулиці страшенний вітер.
Секретар питально поглянув на господаря.
— Відчини ворота! — коротко наказав Росселіні.
Усе йшло якнайкраще. Сільвіо з машиною заїхав у двір особняка. Васю й Мехті запросили до господи. Майор не захотів узяти з собою ад'ютанта й лишив його внизу.
Коли майор увійшов до кімнати, Росселіні підвівся й рушив йому назустріч.
— Хайль! — несподівано вигукнув Мехті замість звичайного італійського привітання.
Та Росселіні це не збентежило. Він браво викинув уперед руку. Не збентежило й те, що майор знехтував своєю рідною мовою і заговорив з ним по-німецьки (Мехті недосконало володів італійською мовою). Бажаючи продемонструвати перед майором, який онімечився, свою відданість третій імперії, Росселіні в розмові натякнув, що всі поставки він виконує своєчасно, і повідомив також, що зумів навести порядок на двох заводах. Потім він висловив упевненість, що найближчим часом почнеться новий наступ німецької армії по всьому фронту, особливо в Росії.
— І я сподіваюсь, що в наступних боях синьйор Антоніо доведе фюреру, наскільки віддані йому італійці! — з запалом сказав Росселіні.
— Звичайно! — сухо відповів майор.
А внизу тим часом відбувалося таке. Вася поводився, як справжній есесівець, і виявляв скрупульозну пильність, дбаючу про безпеку свого начальника. Він скрізь сунув носа, наказав секретареві впустити в дім Сільвіо, щоб той трохи зігрівся. Вася, немилосердно калічачи італійські слова, насилу пояснив старому, чого від нього хочуть. При цьому щока його сіпалась, а сам він заїкався й виводив з терпцю дратівливого, жовчного старика.
Після появи Сільвіо секретареві Росселіні стало легше: Сільвіо виявився прекрасним перекладачем, і старик був радий хоча б з того, що тепер він усе розумів. Він не міг збагнути тільки одного: чому молодий німець раптом приставив до його потилиці дуло свого браунінга. Не наважуючись озирнутися, старий кинув благальний погляд на Сільвіо. Сільвіо порадив йому поводитися тихо і дохідливо пояснив, що німець вимагає ключі від чорного ходу й воріт. Секретар одразу ж поліз до кишені, та не встиг витягти руку, як Сільвіо підскочив, схопив його за кисть. Секретар був обеззброєний. Мініатюрний пістолет, що його Сільвіо вийняв з кишені секретаря, припав до душі юному партизанові.
— Ключі! — наказав він.
Секретар розумів, що з цими жовторотими хлоп'ятами жарти погані. Старший і більш досвідчений грабіжник, може, й не наважився б пустити йому кулю в потилицю, щоб не зчинити шуму, а хлопчаки в цих тонкощах не розуміються. Вони з будь-якого приводу раді натиснути на курок. Чинити опір було безглуздо.
Як і решта його супутників, Сільвіо добре знав розташування кімнат. Він легко знайшов кімнату покоївки і, показавши жінці пістолет, попросив її не галасувати. Та це на неї однак не вплинуло.
— Ах ти, бандюго, — обурено і якось здивовано ска зала покоївка. — Як ти сюди потрапив? Геть звідси!..
Сільвіо стиснув губи й повільно підняв свій пістолет.
— Боже праведний! — зойкнула жінка й хотіла вискочити з кімнати, спіткнулась об ногу, підставлену Сільвіо, й гепнулася на підлогу.
Сільвіо заткнув їй рот промасленою паклею й міцно зв'язав руки та ноги. Потім насилу підняв її і поклав у кутку кімнати. Виходячи, Сільвіо сказав:
— Та ти не бійся, я нічого