Королівська дорога - Андре Мальро

— Вони кажуть: ти винен у тому, що стієнги атакують нас.

— Вони атакують, бо вмирають з голоду, — пояснив Перкен.

Зараз усі дивилися на Савана, який знову вагався.

— Якщо тебе не буде, вони залишать нас у спокої, — зрештою сказав він.

Перкен знизав плечима.

— І ще: вони хочуть, щоб ти пішов звідси.

Перкен вдарив кулаком у верхню перегородку. Стрибнувши по-жаб’ячому догори, всі тубільці, які сиділи навпочіпки, підвелися. Два лаосці з гвинтівками прицілились у білих.

«Ось тобі й на! — подумав Клод. — Такий ідіотизм!»

Перкен дивився понад їхніми головами — Ха в хижі не було.

— Якщо вони ворухнуться — стріляй! — гукнув він, не зводячи погляду з присутніх.

Тримаючи гвинтівки напоготові, лаосці вмить обернулися. Пролунало два постріли — Перкен стріляв просто з кишені. Від поштовхів біль був настільки настерпний, що на якусь мить йому здалося, ніби він вистрелив у власне коліно. Проте один лаосець упав, інший стояв з розкритим ротом, обидвома руками тримався за живіт і дивився виряченими очима вмираючої людини. Всі кинулись до дверей і звалили його. Після тупоту босих ніг запала тиша.

Залишився один Саван.

— Що далі? — звернувся він до Перкена.

Саван покірливо чекав катастрофи, до якої завжди приводить рано чи пізно безумство білих людей. Здавалось, його оточує світ буддизму й безтурботності, у якому він жив. Непорушно стояв він над обома трупами, з яких витікала кров; погляд його був безтямний і застиглий. «Ті, які щойно найбільше репетували, можуть бути лише його суперниками, — подумав Перкен. — Він не повинен сердитись, що ми позбавили його від них». Раптом він побачив їх перед собою — кров витікала з них крізь невидимі дірки, мов із речей, які ніколи не були живими. Він бачив: вони були тут, але йому чомусь здавалось, що вони втекли разом з іншими. Мертві. А він? Живий чи мертвий? Що могло єднати Савана і його? Інтерес і примус. Він це знав. Тих людей можна, звичайно, підняти на боротьбу, але треба було розпочати бунти або війну, на яку він очікував досить давно. Чи погодиться Саван битися із загоном, якщо половина села, напевно, втекла? Цей союз, який був колись для нього мало не сенсом життя, раптом видався йому таким самим тендітним, як цей лаосець, що вагався, і разом з яким він ніколи не виступав проти білих, проти карального загону, проти зарядів, що їх підривали в долинах; він міг покластися лише на людей, з якими був зв’язаний суто по-людському, на людей, які керувалися лояльністю, — тобто на близьких людей. Проте навіть вони…. якби не рана, лаосці ніколи б не наважилися цілитися у нього. Нехай він низько впав у їхніх очах, але він ще не був для них близьким. Ці двоє прийшли подивитися на нього. Перкен підвів голову і глянув на Савана — їхні погляди зустрілися. По його очах Перкен побачив, що він дивиться на нього, як на приреченого. Вже вдруге він побачив у людському погляді свою смерть. Перкена пройняло шалене бажання вистрелити в нього, начебто лише це вбивство могло продовжити його існування і допомогти боротися проти власного кінця. Тепер всі дивитимуться на нього такими очима. Він думав вистрелити в Савана через божевільне бажання затиснути смерть у кулаці, подолати її наче звіра, і зараз воно цілком заполонило його єство, ніби непереборний приступ. Проте є ще гірший ворог — виродження, з яким він буде боротися в душі кожного з цих людей. Він пригадав одного зі своїх дядьків: дрібного датського поміщика, який, вчинивши безліч ексцентричних вибриків, заповів поховати себе, мов гуннського короля, на мертвому коні, підпертого кілками. Під час агонії він усім своїм єством зосередився лише на одному — щоб ні разу не крикнути, але, незважаючи ні на що, плечі його тремтіли від жаху, мов у приступі падучої…

— Зараз я поїду.

Села стрічалися частіше. До неба здіймалися перші гори, від яких Перкен очікував порятунку. Внизу текла ріка. Над джунглями спокійно літали птахи й метелики. Зате перед меойцями, яких загін загнав аж до небосхилу, мов од пожежі, панічно тікали тварини. Найбільше було мавп. Вони цілими сотнями перепливали річку і коли виходили на берег, то скидалися на котів із задертими хвостами. Посередині течії вовтузилась на камені велика мавпа. Клод чітко бачив у бінокль, як вона, схожа на мокрого собаку, намагається відірвати від своєї спини мавпенят. Мов подих вітру, вони зникли в гущавині на протилежному березі. Втікати, перепливаючи блискучу гладінь річки, їх спонукала та сама причина, що викликала масову втечу племен, які утворювали величезну дугу.

Вогнища, від яких над пагорбами тяглися смуги диму, тепер горіли упродовж цілого дня. Навіть яскраве денне світло не могло затьмарити їхніх вогнів — вони поволі наближалися до гір. Слідом ішли білі. Серед цілковитої тиші про наближення людей свідчив шум, схожий на приглушений тупіт війська. Клод тривожно вдивлявся в далечінь, в надії, що з’явиться новий стовп диму, подібний до оберта ключа в замку.

— Ще одне вогнище — і кільце замкнеться.

Очі Перкена були заплющені.

— Інколи мені здається, що ця історія нічого не варта, — ніби до самого себе процідив він крізь зуби.

— Через те, що ми відрізані?

— Ні. Я маю на увазі смерть…

За гірським пасмом була територія Перкена, де без вибухів шпилі гір виглядали самотньо. З протилежного боку тяглася залізниця. Якщо Перкен помре, то Клода відкинуть назад до кам’яних брил, які чекають на нього. Самі стієнги ніколи б не наважилися перейти кордон.

Перкена пройняло отупіння. Над його вухом тонко дзижчали москіти. Порівняно з болем у пораненому коліні,