Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
— Я шукаю… — промовив Олексій і знову, вдруге за сьогоднішній вечір, не збрехав.
— Це правда?
— Правда!
— В такому разі я можу вам допомогти.
— Ви?
— Я! — вона випустила його руку і випрямилась. — Не чекали? Так, я знаю людей, що не сидять склавши руки — вони борються! Вас дивує, що я говорю про це людині, яку вперше бачу? Але я не боюсь! Насамперед я вірю вам, а мене ще ніколи не обманювала інтуїція. А по-друге, мене не лякає зрада! Повірте, — вона гордо підвела голову, — я зовсім не така, якою, можливо, здаюся, — мрійлива, тендітна гімназистка! У мене вистачить сил протистояти будь-яким катам! Нікому не вдасться вирвати з мене жодного слова, якщо я сама того не захочу!
І тут, зіскочивши з крісла, вона підійшла так близько до Олексія, що торкнулася сукнею його колін.
— Ось, Альошо, тепер ви знаєте про мене все! Хочете, щоб я допомогла вам? Хочете, я зведу вас з людьми, які незрівнянно ближчі вам по духу, ніж теперішнє оточення?
Підробляючись під її тон, Олексій сказав:
— Так, хочу.
Вона насторожено примружившись, подивилась на нього.
— Я іншого й не чекала… Але ви, звичайно, розумієте, що вони зажадають від вас діла?
— Розумію.
— Добре… Сьогодні я вам нічого не скажу, мені треба порадитись, попередити. Адже це дуже серйозно. То я одна рискую, а то… Ми ж усе-таки перший день знайомі. Ви, звичайно, не образитесь?
— Ні, Діно.
— Давайте домовимося так: завтра ви зайдете на пошту. Коли вам зручно? Ви вдень можете звільнитися?
— Звільнюсь.
— Найкраще годині о третій: у цей час менше людей. І тоді ми остаточно домовимось. Добре?
— Так.
— Чудово! — Вона труснула косою, відразу стаючи знову веселою і кокетливою. — Я така рада, Альошо, ви не можете собі уявити! Я відчуваю себе первохристиянкою. Це все одно, що навернути заблудну душу. Я певна, що не помилилась. — Здавалося, вона сама себе намагається в цьому переконати. — Правда, Альошо?
Він розвів руками.
— Ні, ні, звичайно, це неможливо! І потім, знаєте, я десь читала, що такі «навернення» ніколи не минають безслідно. Пам'ятаєте «Камо грядеші» Сєнкевича? Там теж… Ну, досить, уже пізно, вам пора.
Олексій підвівся, взяв кашкет.
— Який ви великий! — сказала Діна, відступаючи на крок і оглядаючи його. — Великий і сильний. Я в порівнянні з вами, наче пігмей поруч з циклопом!
— Ну, що ви!..
— Правда! Стривайте!.. — Вона зібрала з тарілки печиво, що лишилось, і поклала в кишеню його френча.
— Навіщо, не треба!
— Мовчіть! Будете їсти і згадувати мене.
— Я й так…
— Ну, ну, йдіть! — Вона легенько підштовхнула його до дверей. — Я дуже чекатиму вас завтра. Не запізнюйтесь!
ПОМІЧНИКИ
Було зовсім темно. Піднявся вітер. Він ніс із степу дрібні піщинки і запах нагрітого полину. Опинившись на вулиці, Олексій з несподіваним полегшенням вдихнув цей гіркий дикуватий запах степового простору.
Йдучи до штабу, він намагався розібратися в подіях сьогоднішнього вечора, його втягують у підпільну організацію! Тепер, якщо йому вдасться завоювати довір'я тих, для кого старається Діна, він найближчим часом знатиме всіх змовників, його, звичайно, випробовуватимуть. Як?..
А Марков? Яку роль він відіграє в цій справі? Очевидно, немалу. «Цікава людина»… Ого, до чого ж цікава!..
Насторожене здивування і ще якесь складне почуття, в якому було важко розібратися, викликала в Михальова сама Діна. Дивувала швидкість, з якою вона наважилася «вплинути» на нього.
«Одчайдушна, — думав Олексій. — І вже, напевно, знає собі ціну…»
Тут думка обірвалась, і перед очима випливала дівчина в білій сукні, з косами навколо голови і крутими, наче навмисно зламаними посередині бровами. Як вона глянула на прощання! Ох, бестія!..
Олексій труснув головою, промовив уголос:
— Не вийде! — І з якимось навіть співчуттям подумав про Солових — про нещасного телеграфіста, якому, звичайно, не під силу було витримати такий натиск…
Тепер треба було вирішити, що робити далі. Завтра до третьої години Діна повинна з кимось зустрітися і одержати інструкцію. Може, попередити Іларіонова: хай поставить біля пошти людей? Ні, найменша необережність — і все загине. Треба чекати…
Через місто, центральною вулицею, йшла кавалерія. Гучно цокали копита по бруківці, постукуючи котились тачанки. Пропливали вогники цигарок, спалахами вириваючи з темряви вусаті обличчя вершників у гостроверхих будьонівках. Скориставшись прогалиною в кінському потоці, Олексій перебіг через вулицю до штабу. Біля штабу були розкладені багаття. Коли Олексій проходив мимо, його гукнули. Маленька дівоча постать опинилася поруч.
— Маруся? — чомусь раптом зрадів Олексій.
— Де ти бродиш? — сердито сказала Маруся. — Півгодини чекаю. Ходімо швидше.
— Куди?
— До мене. Там Іларіонов і ще якийсь із Херсона приїхав. Звеліли привести.
— На біса я їм здався? Сказано ж: не зустрічатися.
— Нічого, в мене можна.
Вони швидко пішли від штабу.
— Що там трапилося? — спитав Олексій,
— Трьох чоловік убили.
— Коли?..
— Сьогодні ввечері. Один вістовий з пакетом, пакет взяли; а двоє просто червоноармійці.
Так… Значить, поки він був у Діни, її спільники «не сиділи склавши руки». Хто це зробив? Марков?..
Думка про Маркова примусила Олексія озирнутися.
Десь тут в одному з будиночків містечка, яке засинало, переховується цей звір. І не просто переховується. Діє… Ну, нічого, тепер уже недовго. Важливо, що він тут!.. Пройшовши трохи, Маруся спитала:
— Дінку бачив?
— Бачив.
— Розмовляв?
— Розмовляв.
— Ну, як вона?
— Як? Нормально… Зажди, для тебе гостинець є. Держи.
І поклав розсипчасте печиво з маком у жорсткі Марусині долоні.
— Ой, де ти взяв?
— Їж і все! Смачно?
— Солодше за цукор!
— Отож!
Маруся спитала підозріливо:
— Ти що, дома в неї був?
— Ага.
— І печиво звідти?
— Звідти.
Помовчавши з хвилину, вона сказала:
— Гляди, обкрутить тебе Дінка. В неї й не такі бували…
— Побачимо, — Олексій самовпевнено підморгнув Марусі. — Таких вона ще не обкручувала!
В низенькій Марусиній хатинці, що пахла травами, чекали Іларіонов і прибулий з Херсона Володя Храмзов, якого Величко послав на допомогу Олексієві.
Храмзов, як і Олексій, недавно почав працювати в херсонському ЧК, але вже встиг завоювати репутацію надійного оперативника. Була у Володиній біографії одна деталь, яка відразу виділяла його серед інших співробітників, хоч сам він ніколи про неї не говорив: у Москві, звідки він приїхав, Володя деякий час був в особистій охороні товариша Леніна. Проте витягти з нього хоч що-небудь про цей період життя було неможливо: Володя відзначався неабиякою замкнутістю, слова цідив, за висловом Воронька, «як міцний самогон, по три краплини на годину». Досить високий на зріст, кирпатий, з непримітною зовнішністю звичайного сільського хлопця, він з десяти кроків пробивав з