"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

— Фанатизм, — відповів Шрагін.

— Ні, пане Шрагін! — рішуче заперечив Бодеккер. — Фанатизм на війні — це явище сугубо індивідуальне, тут слід вживати зовсім інше поняття — патріотизм. Цікаво, як ви прочитали цю прокламацію?

— Із здивуванням, — відповів Шрагін.

— З чого ви здивувались?

— З самого факту її появи.

— Так, так, саме здивування, розумію вас, — раптом обурено заговорив адмірал, і обличчя його почало багровіти. — І це ваше і моє здивування, скажемо прямо, на совісті гестапо. Це їх стиль. Так було і в Берліні. Вони громлять єврейські магазини і синагоги, а комуністи в цей час діють у них під носом…

У кабінеті Релінка листівку досліджували спеціалісти. Вони зійшлися на тому, що надруковано її на примітивному верстаті, який може бути встановлений де завгодно. Релінк подзвонив генерал-спостерігачеві Штромму, повідомив його про листівку і про висновок експертів.

Штромм попросив доставити йому примірник листівки.

— У нас всього-на-всього один примірник, — відповів Релінк. — Мої люди шукають по місту другий. Я пришлю вам фотокопію.

Релінк навмисно сказав неправду. На столі в нього лежало кілька листівок і вже зроблені з них фотокопії. Він відібрав найгіршу фотокопію і відправив її Штромму…

В цей день Релінк записав у своєму щоденнику:

«5 листопада 1941 року в місті виявлено прокламації комуністів до річниці їхньої революції. Вражає текст прокламації. Крім стандартного московського крику в самому кінці, в прокламації жодного слова про катастрофу, що спіткала їх хвалену державу. Вона написана так, наче нічого в їхній країні не сталося і наші солдати не стукають у кремлівські ворота. Прочитавши прокламацію, мене, слово честі, образила байдужість. Було б приємніше, коли б вони засипали нас лайкою, прокляттями і погрозами. Принаймні я б відчув, що я є і що вони відчувають мої пальці на своєму горлі. Але якщо вони відмовляються визнавати, то чи не свідчить це про те, що і я і моя служба недостатньо активні й нещадні?..»

Листівок було небагато, але про них говорили у місті всі. Експерти Релінка сміялись, що листівки надруковано на зворотному боці шпалери з ідилічними квіточками, а мешканцям міста це говорило, в яких важких умовах діють люди, котрі випустили цю листівку. Місто хвилювало, що листівка за змістом була схожа на звичайне святкове поздоровлення мирного часу. Прочитавши листівку, люди згадували, як вони, бувало, святкували жовтневу дату, як ходили один до одного в гості, співали за столом пісень… І ще вони думали про те, що в місті є люди сміливіші від них, люди, які не змирились з нещастям і свято оберігають традиції колишнього життя. Одним від цього ставало соромно, і вони починали відшукувати причини, що виправдували їх мовчазну покірливість подіям. Інші ставили собі питання, як вони можуть допомогти отим хоробрим людям.

7 листопада Емма Густавівна вирішила влаштувати родинну вечерю.

— Відзначимо все-таки наше звичне свято, — трохи збентежено сказала вона Шрагіну.

— А якщо прийдуть ваші гості? — спитав Емму Густавівну Шрагін.

— Для них це буде просто вечеря, і все, — відповіла вона і пошепки додала: — Це Лілі зажадала, щоб я влаштувала вечерю. — Вона глибоко зітхнула. — Я кажу їй: учися в Ігоря Миколайовича спокою. Працює з німецьким адміралом і ніякої трагедії з цього не робить…

Нещодавно Емма Густавівна сказала Шрагіну: «Ми ж з вами не якісь зрадники, ми просто розуміємо, що змінити нічого не можемо…» Уже не вперше вона говорить з ним як із своїм союзником. Ліля розуміла, що Шрагін залишився в місті не для того, щоб працювати з німецьким адміралом, але вона не могла змиритися з тим, що її мати так просто сприймає своє нове життя і навіть твердить, що їй тепер цікавіше жити ніж раніше. Лілю дратувало і те, що мати легше, ніж вона, знаходить спільну мову із Шрагіним.

Шрагін бачив, що діється з дівчиною, і сподівався, що вона поступово розбереться у всьому і зрозуміє, що від неї вимагається. Після того, як історія з Лілиною подругою щасливо закінчилася, Шрагін прямо сказав їй, щоб вона в такі справи більше не лізла, якщо не хоче викликати трагічних наслідків для всіх, і пояснив, що найбільшу користь вона може принести, уважно слухаючи і запам’ятовуючи все, що говорять гості в її домі. Ліля спочатку образилась, але потім нібито погодилася з усім, що говорив їй Шрагін, і навіть стала час від часу передавати йому докладні записи застольних розмов німців. Вона дуже змінилась. Зовсім недавно дівчина, сидячи за столом, більше мовчала, а тепер раптом стала балакуча, кокетлива, багато сміялась, охоче сідала за рояль. Зміна в її поведінці так впадала в очі, що могла викликати у гостей в кращому разі подив, і Шрагін змушений був сказати їй про це.

— На що ж я тоді здатна? Нічого не вмію, нічого! — вигукнула вона, і очі її наповнилися слізьми.

— Все вимагає уміння, дорога Ліля.

Шрагін і досадував на неї і в той же час жалів. Він розумів, що мусить терпляче і обережно вести її важкою дорогою, на якій вона так випадково опинилась…

Вечеря з нагоди, як висловилась Емма Густавівна, «звичного свята» почалася з того, що Ліля ненароком розбила єдину пляшку німецького вина.

Емма Густавівна обурилась. Шрагін помітив, як Ліля спалахнула після гострих слів матері, зіщулилась, наче від удару, й поспішив розрядити обстановку.

— Це зробила не Ліля, а саме провидіння, — весело розсміявся він. — Ми збиралися з нагоди нашого свята пити чуже вино, і, мабуть, провидіння вирішило перешкодити цьому.

— А що, справді, — перемінивши гнів на ласку, сказала Емма Густавівна. — Це був би справжнісінький нонсенс — випити за наше свято вино, що лишилося