Маленькі дикуни - Ернест Сетон-Томпсон

— На землі або на шкурах вони малюють два квадрати. Кожен квадрат ділять на двадцять п’ять клітинок. Один гравець бере десять фішок: п’ять горіхів і п’ять крем’яшків — і розкладає їх по клітинках як йому заманеться. Ніхто не повинен дивитися, доки все не буде готово. Потім він обертається й дивиться, поки інші співають коротеньку пісеньку.

Після цього перший квадрат накривають, а другий гравець мусить по пам’яті розкласти свої фішки по клітинках точнісінько так, як і на першому квадраті. За кожну правильно покладену фішку йому зараховується очко, за кожну помилку — очко знімається.

— Ну точно, я… — відкрив було рота Гай, але Сем ухопив його за чуприну. — Не чіпай мене! Це правда! Я кажу правду, а не вихваляюсь!

— Якщо я здеру з тебе скальп, ти застудишся й помреш. Тобі це відомо? — просичав Сем.

— А є ще друга гра. — провадив Калеб. — Індіанці вирізують два шестидюймові квадрати з білого дерева або картону і малюють на кожному кролика. Потім на один з них прикріплюють шість чорних кружечків по півдюйма у поперечнику. Квадрат відносять на сто кроків.

Гравець бере порожній квадрат і наближається до першого квадрата доти, доки не зуміє прикріпити кружечки у тих самих місцях. Якщо він побачить їх за сімдесят п’ять кроків — він молодець, якщо за шістдесят — теж непогано, але менше п’ятдесяти — це вже не годиться. Я часто бачив, як індіанські хлопці захоплювались цією грою. Іноді вони задля жарту клали по два кружечки разом або якийсь знімали зовсім — непогана перевірка очей.

— Та Боже ж ти мій… — почав знову Гілка, але Сем обірвав його грізним і диким гарчанням — подіяло.

— Індіанці і в інший спосіб визначали гостроту очей. Старий Вождь показував молодим воїнам сузір’я з дуже маленьких зірок, яке в індіанців називається Гроно.

Він питав, скільки у гроні ягід. Одні бачили п’ять, інші — шість, а деякі навіть сім. Хто побачить сім — у того добрі очі. Зараз ви не знайдете Плеяд: їх видно лише в зимові ночі. А от Велику Ведмедицю можна спостерігати протягом року — її легко знайти від Полярної зірки.

Велику Ведмедицю індіанці називають Горбатою спиною. Я чув, як їхні діди питали хлопців: «Бачите ви стару скво (це друга зірка від краю, якраз на горбу) з дитиною на спині? Бачите ви її дитину?» Коли мої очі були молодшими, я теж міг розглядіти маленьку зірочку, що пригорнулась до великої. Це ознака дуже гострого зору.

— А… — тільки встиг мовити Гай, та Сем своїм гарчанням швидко втихомирив його.

Калеб підвівся і вийшов з тіпі. Ян розібрав бурмотіння старого:

— От малий паршивець. Смішить — стриматись не можна…

Він одійшов трохи в ліс і раптом гукнув:

— Яне! Гаю! Мерщій сюди! Всі троє вискочили з тіпі.

— Ми говорили про гостроту очей. Хто скаже, що там бігає?

Крізь листя видно було Бернсову конюшину.

— Наче ведмежа…

— Бабак! Наш бабак! Це він поламав татову косарку! Де моя кістяна стріла? — заверещав Гай і метнувся по зброю.

Хлопці обережно почали підкрадатись до конюшини, але старий бабак нашорошився. Незграбна тваринка і справді скидалася на ведмежа. Спина й голова бабака були геть сиві, а грудка коричнева.

— Тато каже, що бабак посивів за свої страшні гріхи. Злодій він, хочу вам сказати — ще той! Зараз я його…

— Стій! Шикуйсь! — скомандував Сем, бачачи, що Гай уже збирається стріляти.

Вони вишикувалися в ряд і на бабака градом посипалися стріли. Майже всі вони падали далеко за його спиною. Він шуснув у нору, щоб підготуватись до нових вилазок проти людини з косаркою.

— Як спалося, Семе?

— І очей не склепив.

— Еге ж. Я цілісіньку ніч ловив дрижаки. Витяг запасну ковдру, але й це не допомогло.

— Може, вночі випав малярійний туман або щось на зразок того?

— А ти спав, Гілко?

— Без задніх ніг!

— Туману не відчував?

— Ні!

Наступної ночі було ще гірше. Гай посопував собі уві сні, а Сем із Яном ніяк не могли вгрітися, аж підскакували на ліжку від холоду. На світанку Сем скочив з ліжка.

— Все, з мене досить! Гра грою, та краще перебратись додому, аніж отак ночі проводити.

Ян не опирався, але настрій в нього помітно підупав. Яну теж вже набридли холодні безсонні ночі, та й з лісу він також іти не хотів.

Вдень було досить тепло, однак хлопці вже з острахом думали про ніч.

— Ніяк не збагну, в чому заковика, — чухав потилицю Маленький Бобер.

— Дивний стан: кидає то в жар, то в холод… Чи то ми отруїлись болотяною водою, чи Гай нам шлунки зіпсував своїм варивом?

— А, може, ми занедужали на цингу через надмірне вживання м’яса? Що на це скаже Калеб?

Якби Калеб не провідав їх по обіді, вони б самі подалися до нього. Старий мовчки вислухав розповідь Яна, а потім запитав:

— Ви хоч раз просушували свої постелі?