Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев
Дружина Зорга сіла за піаніно і бурхливо заграла вальс із «Фауста».
Через кілька хвилин зайшов Зорг, дуже схвильований, і сказав друзям, що занять не буде.
Ожогін і Грязнов, не розпитуючи, відкланялися і вийшли.
— Щось трапилось, — сказав по дорозі додому Микита Родіонович.
— Так, і незвичайне, — погодився Андрій.
Дома друзі заговорили про зошит Кібіца.
З поміток Кібіца виходило, що він вважає винуватцем неминучої поразки Німеччини теперішніх її керівників, які завели Німеччину у безвихідь.
— Цей зошит нам пригодиться, — сказав Микита Родіонович. — Ми його використаємо проти нього.
— Яким чином?
— Відразу сказати важко. Треба добре і не поспішаючи все обміркувати.
Опівдні в парадні двері хтось постукав. Микита Родіонович вийшов відчинити двері і побачив Варвару Карпівну.
— Ви здивовані моїм приходом? — спитала Тряскіна.
— Здивований.
— У вас, звичайно, буде тисяча запитань, як і що трапилось?
— Мабуть, ні.
— Чому? — трохи розчаровано промовила Тряскіна і сіла на диван.
— Тому, що я знаю все: батько відвідував вас, ви розповідали йому, він — сусідам, а ті — нам.
Микита Родіонович допитливо розглядав Тряскіну. В її поведінці, як йому здавалось, з'явилось щось нове: вона стала спокійнішою, схудла, зник зухвалий вираз очей.
— Знати б тільки, випадково в мене куля потрапила чи ні, — примруживши очі, промовила Варвара Карпівна.
— А навіщо це знати? Ну, припустімо, вам скажуть, що не випадково, що ви робитимете? — спитав, ледве помітно посміхнувшись, Ожогін.
— Що?
— Так.
— Від усієї душі подякую… Якби куля обійшла мене, тюрми мені не минути б. Хто повірив би в те, що я тут не замішана!
— Той, хто стріляв у Роде, не мав жодного наміру нанести вам хоча б подряпину, — запевнив Микита Родіонович. І, бажаючи змінити тему розмови, задав нове питання — що Тряскіна збирається робити далі.
Варвара Карпівна вже думала над цим і поділилася своїми думками. Вона вважала неможливим у даний момент сидіти дома без діла, тим більше, що Гунке, який відвідав її в лікарні, сказав, що чекає її в гестапо. Тряскіна знала також, що на її місце ніхто ще не прийнятий.
Ожогін теж вважав, що рвати відносини з гестапо зараз невигідно, але промовчав.
— Я згодна почекати, — сказала Варвара Карпівна. — Але в мене так багато неясностей, в голові — сумбур…
— Тобто?..
Тряскіна нахмурила чоло, зробила над собою зусилля, наче щось пригадуючи, і заговорила раптом швидко, гаряче:
— Як нам удасться реабілітувати себе, виправдатись перед радянською владою? Ми знищили Роде. Ви жертвували собою, а я прийняла кулю. Але хто ж повірить, що вбили, наприклад, ви, а вбивству сприяла я? Подібне може заявити будь-хто, тим більше, що винуватець не знайдений. Чим же ми доведемо те, що зробили?
— На це питання я вам уже відповідав, — спокійно промовив Ожогін. — Покладіться цілком на мене.
— Добре, — зітхнула Тряскіна, — я згодна, але мене хвилює й інше: чи досить того, що ми зробили, для спокутування нашої провини?
— Ні, мабуть, недосить. Точніше, дуже мало.
Тряскіна притулила голову до стіни і замислилась.
— Так, — промовила вона тихо, — але що я можу ще зробити?
— А от про це давайте подумаємо разом.
XXVII
Прийшов яскравий травень, з ніжною зеленню дерев, з ароматом квітучої черемухи, з солов'їними співами на світанку, дзвоном різноголосих пташок. Перестала парувати земля, просохла, прогрілася, вкрилася яскраво-зеленим килимом.
Усі чекали дощу, але його не було. Бездощовим був майже весь квітень. Без дощів почався і травень.
Сьогодні зранку на горизонті з'явилися темні хмарки, загуркотіли перші удари далекого грому, війнуло свіжістю, але дощ так і не пішов.
— Погана справа: посуха буде з весни, — сказав Кривов'яз, уважно розглядаючи чисте небо. — Ось дивись. — Він зірвав струнку кульбабу, яка ледь виділялася над зеленою травою лісової галявинки, і подав її начальнику розвідки Костіну. — Вона в цю пору повинна бути вдвоє більшою, а не таким карапузом…
Начальник розвідки подивився крізь окуляри на подану йому квітку, але нічого не сказав.
Кривов'яз і Костін обійшли маленьке озеро, його дзеркальна поверхня відсвічувала перламутром. Над водою літали комахи. Лякливі бекаси, побачивши людей, спурхнули і зникли на другому березі.
— І озеро недовго проживе без дощу, — сказав Кривов'яз, — висохне…
Костіна дивували слова командира. Чому його турбують відсутність дощу, доля нікому не потрібного лісового озера, всі ці кульбаби, комахи і бекаси? Зараз не до цього. Наступила третя партизанська весна, і чим сухіша вона, чим менше води та вологи в лісі, тим краше для партизанів, тим рухливіші і боєздатніші вони будуть. Причому тут ця весняна лірика?..
Під низькорослою, але розлогою сосною на розісланій плащ-палатці спав Сашурка.
— Повернувся, — тихо сказав командир бригади, побачивши свого ординарця. — Ну, нехай подрімає ще трохи, поговорити встигнемо.
Кривов'яз сів на траву, дістав свою люльку і кисет. Поруч сів начальник розвідки. Набивши люльку махоркою, Інокентій Степанович передав кисет Костіну. Той взяв його, але не закурив: натщесерце курити не хотілося.
Прив'язаний до берези кінь жадібно щипав траву. На ногах і на грудях у нього підсихало клоччя жовтувато-білої піни. Видно, поспішав хлопець. Інокентій Степанович затримав погляд на сонному ординарці, йому і жаль було будити стомленого Сашурку, і в той же час нетерпілося дізнатися про новини. Кривов'яз обережно торкнув Сашурку за плече, і той миттю схопився, протираючи очі.
— Ну? — коротко кинув Інокентій Степанович.
Сашурка розповів про другу зустріч з Повелком. Сто російських військовополонених виведуть вранці у вівторок з міського табору з таким розрахунком, щоб опівдні пригнати на завод. Конвоюватимуть двадцять автоматників. Зустріти колону треба в шести кілометрах від І а воду.
Кривов'яз вислухав Сашурку мовчки. Коли той закінчив, Інокентій Степанович встав і поправив кобуру з пістолетом.
— Що ж, треба зустріти… Як ти гадаєш, встигнемо підготуватись? — звернувся він до Костіна.
Костін, як і звичайно в таких випадках, коли йому доводилося щось вирішувати, зняв окуляри, злегка протер скельця і відповів, не поспішаючи, одним словом:
— Звичайно.
Наступного дня, на світанку, зведена група партизанів під командуванням Костіна вийшла до лісової доро-і и і зупинилася в шести кілометрах від заводу. Оглянувши місцевість, Костін наказав залягти в двадцяти метрах від дороги і сховатись, а сам з двома командирами взводів почав докладно вивчати ділянку майбутньої операції. Місце йому сподобалось. Появу колони можна було помітити на значній відстані, що давало можливість нанести удар певно. Групу розбили на дві
