Посол Урус-шайтана - Володимир Кирилович Малик
Якуб і Яцько переступили через Квочку і вмостилися в кутку, молячись своїм, таким не схожим богам, щоб урятували від розлютованої стихії.
Буря дужчала. Навкруги все ревло, клекотіло, біснувалось, мов у киплячому казані. Пронизливий вітер згинав щоглу, жбурляв на палубу важким громаддям хвиль, ніби хотів будь-що закрутити, перевернути утле суденце, злизнути з поверхні моря, мов росинку з листка. В його обшивці щось скрипіло, стогнало, тріщало, і здавалося, фелюка от-от розсиплеться й розвіється в бурхливому мороці.
Арсен навалився грудьми на стерно, відчуваючи, що воно перестає слухатись його. Спихальський з другого боку вчепився руками, тягнув щосили на себе.
— Витримає?
— А кат його знає! Будемо сподіватися на краще. Якщо буря не посилиться, то, може, якось минеться! — прокричав у відповідь Арсен.
Новий порив вітру підняв їх на гребінь велетенської хвилі, а потім рвучко кинув у бездонну прірву. Затріщала щогла і з грюкотом упала на носову надбудову. Наступна хвиля змила уламки в море.
Блискавиці били безперервно. Спихальський помертвілими губами шепотів: «Єзус, Марія!» Арсен відчував, що і в нього похололо під серцем. Яке безглуздя! Вирватися з неволі, подолати такі труднощі — і потонути в морі!
Так минула ніч. Уранці Спихальський помітив попереду між хвилями щось темне.
— Скеля, Арсене! — вигукнув злякано.
Обидва налягли на стерно. Фелюка круто повернула вбік, підставивши правий борт натискові оскаженілого вітру, майже лягла на гребінь водяного валу. І тут Арсен побачив, що то не скеля.
— Це корабель!.. Галера… Потопає… Скоро піде на дно… Тримайся, пане Мартине, зараз ударимось об неї!
Вони ще дужче налягли на стерно, намагаючись просковзнути мимо перевернутого догори днищем судна. Але відстань до нього швидко скорочувалась, і уникнути зіткнення було вже неможливо. Фелюка поковзом черкнула кормою об галеру. Пролунав оглушливий тріск — стерно переламалось і зникло у хвилях.
Від удару Спихальський перелетів через борт і опинився у воді. Добре, що вони ще звечора прив'язалися вірьовкою до залізної скоби, то його не затягло у вируючу безодню, а Арсен допоміг вибратися на палубу.
— А, най його мамі, давненько я не купався з таким задоволенням, як ниньки! — не втримався від сумного жарту переляканий, мокрий з голови до ніг шляхтич.
Тепер, коли стерно зламалось і фелюка затанцювала на хвилях, як хотіла, їм нічого було робити на палубі, і вони втиснулись у мокру, темну комірчину.
— Ну, що там? — простогнав Квочка. — Буря ще більше розігралася? Ми думали, що вже потопаємо, — так тріснуло щось…
— Поки що не потопаємо, але… потонемо, будьте певні, пане Квочко, — похмуро відповів Спихальський, здригаючись від холоду. Тільки тепер до нього дійшло, що був на волосину від смерті, і йому стало по-справжньому страшно.
— Потонемо? — Квочка надовго замовк, а потім тихо сказав: — Це через мене…
— Як то? — спитав Арсен.
— Я чув старе козацьке повір'я: якщо на море випливе грішник, то обов'язково накличе на себе і своїх товаришів біду. Буря потопить або розметає по морю їхні човни. А я великий грішник — коли тікав од пана Яблоновського, обіцяв матері і братові вирвати і їх з лядської неволі, забрати з собою. Щоб не знущалась над ними панська сволота…
— Ну, ну, пане Квочко, не так круто! — підняв голос пан Спихальський. — Можна знайти інше слово!
— Я й кажу: панська наволоч щоб не знущалась над ними! А я — та й до цих пір. Проклятий! Забув матір і брата… Немає мені прощення! За це бог і карає мене, а разом зі мною і вас.
— Не мели дурниць! — підвищив голос Арсен, зрозумівши, до чого той верне. — Всі ми грішники, крім Яцька та Златки.
— Не вмовляй мене, брате, — заперечив Квочка. — Я відчуваю, що наступає час, коли мушу стати перед богом. Тож в останню хвилину, може, зараджу вашому лиху. За Квочкою плакати ніхто не буде: жінка й діти в неволі, мати, мабуть, померла… А братові не до сліз — встигав би вичухуватись від панських канчуків, чума б їх побрала!
— Кгм, кгм, — закашлявся пан Спихальський, але промовчав. А Квочка говорив далі:
— Чув я від старих людей, що коли такий грішник добровільно кинеться під час бурі в море, то воно прийме жертву, і буря стихне.
— Дурниці! — знову вигукнув Арсен, але голос його прозвучав невпевнено. — Я не дозволю тобі зробити це!
— Друже, навіть господь-бог не має влади над смертю. А ти хочеш зупинити її. Даремні намагання!
Вони замовкли. Фелюку кидало з боку на бік, мов суху шкаралупу. Все в ній тріщало, скрипіло. Кожна хвилина могла бути для неї останньою.
Після особливо могутнього удару грому і пориву вітру, коли здавалося, що судно стало сторчма і от-от перекинеться. Квочка, стогнучи, зіп'явся на ноги, пересунувся по лаві до ляди, відчинив її.
— Ти куди? — схопився Арсен.
Але Квочка зупинив його, піднявши перед собою руку.
— Прощайте! Я однак не жилець на білому світі! А вам ще, може, пощастить добратися до рідної землі. Поклоніться їй від мене… Мало я її орав, скородив, засівав… Хай пробачає… Але скажіть, що любив безмежно! Хоч і не наша була, а панська!.. Любив…
В його словах вчувалась якась незвичайна сила і проникливість. Арсен здригнувся, бо зрозумів, що так можна говорити тільки перед смертю, тому не посмів затримати цього змученого, але сильного духом чоловіка.
Квочка помахав рукою, усміхнувся й, обіпершись здоровою ногою об поріг, вистрибнув на палубу. В ту ж мить велетенська хвиля накрила його з головою і понесла у киплячу вируючу каламуть.
— О свята Марія! — прошепотів побілілими губами пан Спихальський.
Усі мовчали.
Наступний день теж не приніс затишшя. Від нещадної хитавиці і морської хвороби обличчя втікачів позеленіли. Світ перекидався їм перед очима: то провалювався в безодню, то ставав дибки, лізучи на стрімку водяну стіну.
Лише на третій день буря почала вщухати. По небу пливли похмурі сірі хмари, море важко здіймалося, стогнало і кидало фелюку, мов стеблинку. Куди вона пливла, без стерна і вітрила, ніхто не знав. Крізь хмари годі було побачити сонце чи зорі, щоб визначити напрям. Доводилося сидіти й терпеливо чекати своєї долі.
До всіх бід фелюка поволі почала кренитися на один бік. Відкривши трюм, побачили, що він до половини затоплений водою.
Десь протікало. Якщо не запобігти лиху, судно через кілька годин піде на дно.
Арсен плигнув униз — вода
