Співробітник ЧК - Олександр Олександрович Лукін

— А ти хто? — в тон йому, обізвався Альошка.

— Я Микола Пахря, мене всякий знає. А ти хто — кадет?

— Дурень ти! Звідки взяв?

— Ну, ну, ти легше! — погрозливо сказав хлопець. — Думаєш, не бачив я вашого брата?

— От і факт, що не бачив. Не кадет я: гімназистом був.

— Гімназистом? — недовірливо перепитав Пахря. — А шинелька ж ніби кадетська. Либонь, брешеш? Погони зняв, думаєш, і не видно тебе? Шпигувати прийшов?

Пахря був одного зросту з Альошкою і, мабуть, однієї з ним сили.

— Сам ти шпигун! — наливаючись злобою, промовив Альошка. — За такі слова, знаєш…

— Ти ще погрожуєш!

Не встиг Альошка опам'ятатися, як Пахря був уже на ногах і тримав у руках гвинтівку.

— Ану, руки вгору! — зарепетував він, клацаючи затвором. — Руки вгору, кажу, кадетська мордо!

Альошка схопився, стискаючи кулаки…

Так вони стояли один проти одного, коли в коридор вийшов Силін разом з командиром одного з загонів — Костюковим, кремезним сутулим фронтовиком з довгими рудими вусами.

— Що тут у вас? — насупившись, спитав Силін. — Забери гвинтівку, Пахря.

— Підозрілий тип, товаришу Силін, — доповів той. — Хто такий, невідомо.

— Забери гвинтівку, тобі кажуть. Це своя людина, мій зв'язковий.

— Зв'язковий?.. Чого ж він мовчав?

— А чого галасувати?

— Ну, сказав би, що свій, а то зразу на диби!..

Силін спитав Альошку:

— Ти можеш провести людей до пошти?

— М-можу, — насилу отямившись, вимовив Альошка.

— Тільки пройти треба акуратно, щоб ніхто не помітив. Зможеш?

— Зможу, товаришу Силін.

— Бери його, Михайле, — сказав Силін Костюкову, — хлопець нічого, бойовий, — і він по-дружньому підморгнув Альошці.

І тут Альошка наважився.

— Товаришу Силін, гвинтівку ж дайте мені.

Силін перестав посміхатися.

— Гвинтівки нема. Які були, роздали по заводах.

— А як же я…

— Що ти? Дивись, Олексію: відведеш людей і зразу назад. Під кулі не лізь. Зрозумів?

— Зрозумів… — Альошка кусав губи.

Тут басом заговорив Костюков:

— Що ж ти, Петре, посилаєш хлопця на завдання, а зброї не даєш? Недобре виходить.

— Хоч ти помовч! Тобі б тільки зайву людину…

— А що, хлопець немаленький…

Силін глянув на Альошчине засмучене обличчя.

— Тьху, ну й діла! Іди за мною…

Схвильований Альошка пройшов за ним до кімнати Ради. Тут уже нікого не було, за столом сидів тільки стомлений писар. В кутку лежала купа речових мішків. Силін дістав свій мішок, порився в ньому і повернувся до Альошки.

— На, бери.

В руці він тримав великий поліцейський «Сміт і Вессон». Альошка схопив револьвер.

— Користуватись умієш? — спитав Силін. — Дай сюди…

Він переломив ствол, показав, як заряджати, потім відсипав Альошці на долоню довгі, з тьмяним мідним блиском патрони.

— Ну, задоволений? Тепер усе. Давай! Треба встигнути дійти, поки темно…

Вибираючи найтихіші завулки, Альошка вивів загін Костюкова до пустиря біля пошти. Вони підійшли через прохідний двір з боку, протилежного поштамту, де пустир оточували глухі нештукатурені стіни будинків, звернених фасадами на іншу вулицю.

Разом з Альошкою в загоні було двадцять два чоловіки. Вони залягли під стінами.

Розвиднялося. Світанок вставав вологий, туманний, але вгорі, над туманом, усе яскравіше голубіло небо, обіцяючи вперше за багато днів погожий день.

Це була, можливо, перша в Альошчиному житті безсонна ніч, але втоми він не відчував. Усе в ньому напружилось і тремтіло від чекання.

Він лежав на землі за купою битої цегли (було наказано не висовуватись), міцно стискаючи теплу рубчасту рукоятку револьвера, якого він, як взяв у Силіна, так до цього часу й не випускав з рук.

.. Світанкова імла рідшала. Все виразніше проступали вздовж стіни розплатані на землі, нерухомі постаті фронтовиків. Альошка здивовано побачив, що деякі фронтовики сплять, уткнувшись в рукави шинелей. Костюков, спершись на лікоть, дивився в бік поштамту. Поруч з Альошкою, за два кроки від нього, лежав його недавній знайомий — Пахря. Помітивши, що Альошка дивиться на нього, Пахря весело підморгнув і зашепотів:

— Ей, зв'язковий… Тремтиш?

— Чого б це я тремтів? — ніби неохоче відгукнувся Альошка.

Насправді ж він був зараз не від того, щоб поговорити з цим хлопцем. Злість на нього вже минула, а серед фронтовиків він найбільш підходив Альошці за віком.

— Вогко, не доведи господи, — поскаржився Пахря. — Коли б зараз цигарочку…

Він підповз до Альошки ближче і, посміхаючись широким ротом, зашепотів:

— Чого ж ти не сказав, що при Силіні перебуваєш? Якби не він, був би ти покійником.

— Ну…

— От тобі й ну. Я, знаєш, який? Я за революцію кого хочеш можу вбити. Правда!

Його штовхнули чоботом у бік. Костюков здаля погрожував їм обом кулаком. Пахря підняв долоню, показуючи, що все, мовляв, гаразд, ще раз підморгнув Альошці і повернувся на своє місце.

Час тягся повільно. Минула година. Розвиднілось. Туман відірвався од землі і почав підійматися, збиваючись над дахами в сіреньку хмарку. Невидиме ще сонце високо вгорі освітило її червоним сяйвом. Холод став відчутнішим, проймав наскрізь. Альошці здавалося, що він відволожився до останньої кісточки…

Та ось, нарешті, здалеку, з центра міста, з боку міської думи, долинув