Айвенго - Вальтер Скотт
— От тобі двадцять золотих, — сказав принц, — і мисливський ріг. Ти чесно заслужив приз. Ми дамо тобі п'ятдесят золотих, якщо ти погодишся носити нашу форму і вступити до нас на службу охоронцем. Ще ніколи ні в кого не було такої сильної руки й вірного ока, як у тебе.
— Вибачте мені, шляхетний принце, — сказав Локслі. — Я дав обітницю, що якщо колись вступлю на службу, то не інакше, як до царственого брата вашої величності, короля Ричарда. Ці двадцять золотих я даю Губерту: він сьогодні стріляв з лука нітрохи не гірше, ніж його покійний дід у битві під Гастингсом. Якби Губерт зі скромності не відмовився від змагання, він би так само поцілив у прутик, як і я.
Губерт похитав головою й неохоче прийняв щедрий подарунок незнайомця. Слідом за тим Локслі, бажаючи швидше уникнути загальної уваги, змішався з юрбою й більше не показувався.
Можливо, переможний стрілець не вислизнув би так легко від принца, якби принц Джон у цю хвилину не переймався набагато важливішими й тривожнішими думками. Подавши знак до закінчення змагань, він підкликав свого камергера й наказав йому негайно скакати в Ашбі та розшукати там єврея Ісака.
— Скажи цьому собаці, — сказав він, — щоб він сьогодні ж, до заходу сонця, неодмінно надіслав мені дві тисячі крон. Він знає, яке я дам забезпечення, але ти все-таки покажи йому цей перстень, щоб він не сумнівався, що ти від мене. Решту суми нехай доправить мені в Йорк не пізніше ніж за шість днів. Якщо він не виконає цього, я з нього голову зніму. Поглядай уважніше, не промини його ненароком дорогою — цей нечестивець ще сьогодні хизувався перед нами своїм краденим убранням.
Сказавши це, принц сів на коня та й поїхав в Ашбі, а потому почали розходитися й решта глядачів.
Розділ XIV
У всій пишноті і красі
Лицарство у старі часи
Збирало гостей на турнір –
І пишна дама, й багатир
Спішать на поклики сурми
Й у замку стрінуться за мить.
Т. Вортон
ринц Джон давав розкішний бенкет у замку Ашбі. Це був не той будинок, величні руїни якого й понині цікавлять мандрівників, — цей збудували значно пізніше лордом Гастингсом, обергофмайстром англійського двору, однією з перших жертв тиранії Ричарда III; втім, цей лорд більше відомий як особа, виведена на сцену Шекспіром, ніж славою історичного діяча.На ту пору замок і містечко Ашбі належали Роджеру де Квінсі, графу Вінчестеському, який вирушив разом із Ричардом у Палестину. Принц Джон захопив його замок і без докорів сумління розпоряджався його майном. Бажаючи засліпити всіх своєю гостинністю і пишнотою, він наказав приготувати якомога розкішніший бенкет.
Постачальники принца, за будь-якої зручної нагоди користуючись повноваженнями короля, спустошили всю околицю. Скликали безліч гостей. Принц Джон, усвідомлюючи необхідність здобути популярність серед місцевого населення, запросив кілька знатних саксонських і данських родин, а також місцевих нетитулованих шляхтичів. Щодня зневажувані та гноблені сакси завдяки своїй чисельності могли стати грізною силою під час заворушень, що насувалися, і тому, з політичних міркувань, необхідно було заручитися підтримкою їхніх керманичів.
У зв'язку з цим принц мав намір повестися зі своїми гостями саксами з незвичайною люб'язністю. Не було людини, яка могла б із такою готовністю, як принц Джон, підкоряти свої почуття корисливим інтересам, але властиві йому легкодумство й запальність раз у раз руйнували та зводили нанівець усе, що його лицемірство встигало завоювати.
У цьому сенсі особливо показовим було його поводження в Ірландії, куди послав його батько, Генріх II[40], з метою завоювання симпатій жителів цієї країни, яка тільки-но приєдналася до Англії. Ірландська шляхта намагалася віддати юному принцові всілякі почесті, висловити вірнопіддані почуття й прагнення до миру. Замість того, щоб люб'язно поставитися до ірландських ватажків, які зустріли його, принц Джон та його почет не могли утриматися від спокуси посмикати їх за довгі бороди. Така поведінка, зрозуміло, жорстоко образила шляхетних представників Ірландії й фатальним чином вплинула на ставлення цієї країни до англійського панування. Потрібно пам'ятати про цю непослідовність, властиву принцові Джону, щоб зрозуміти його дії на бенкеті.
Дотримуючись рішення, прийнятого у розважливішу хвилину, принц Джон зустрів Седрика й Ательстана з винятковою ввічливістю і висловив тільки жаль, але не гнів, коли Седрик вибачився й повідомив, що леді Ровена через нездужання не могла прийняти люб'язного запрошення принца. Седрик і Ательстан були в традиційному саксонському одязі. Їхні костюми, пошиті з дорогої тканини, зовсім не були потворні, але за своїм кроєм вони так відрізнялися від модного вбрання інших гостей, що принц і Вальдемар Фіцурс, побачивши саксів, насилу втрималися від сміху. Однак, з погляду здорового глузду, коротка й припасована до тіла туніка та довгий плащ саксів були гарнішими й зручнішими за костюми норманів, які складалися з широкого й довгого камзола, настільки просторого, що він більше нагадував сорочку або каптан візника, поверх якого надягався короткий плащ. Плащ цей не захищав ані від дощу, ні від холоду та лише на те й годився, щоб на нього нашивали стільки дорогого хутра, мережив і коштовних каменів, скільки вдавалося вмістити тут кравцеві. Карл Великий[41], за царювання якого ці плащі ввійшли у вжиток, був уражений їхньою безглуздістю. «На Бога, — допитувався він, — до чого ці куці плащі? У ліжку вони вас не прикриють, на коні не захистять од вітру та зливи, а коли ви сидите, не вбережуть ніг від дощу та морозу».
Проте короткі плащі досі були в моді на той час, особливо при дворах принців із дому Анжу. Вони були доволі поширені й серед почту принца Джона. Не дивно, що довгі мантії — верхній одяг саксів — здавалися тут дуже смішними.
Гості сиділи за столом, що вгинався від смачних страв. Численні кухарі, які супроводжували принца, прагнучи якнайбільш урізноманітнити страви, що подаються до столу, примудрялися так їх приготувати, що вони набували неймовірного вигляду, на кшталт того, як і нині майстри кулінарного мистецтва доводять звичайні їстівні припаси до повної невпізнанності. Крім їжі домашнього приготування, тут було чимало витончених страв, привезених із чужих країв, масних паштетів, солодких пирогів і крупчастого хліба, що подавався лише за столом у найзнатніших осіб. Бенкет увінчався найкращими винами, як заморськими, так і місцевими.
Норманське дворянство, звичне до розкошів, було досить
