Карбід - Андрій Степанович Любка
Увесь цей гармидер зібрав у центрі міста всіх міських роззяв — від малого до великого: бабусі приходили з онуками, пияки й нероби ховалися в затінку з пивом у руках, мамусі з візочками намотували кола по периметру площі, депутати, підприємці й чиновники розглядали чудасію з вікон міської ради, а навколо робіт бундючно походжав міський голова Золтан Барток. Раз у раз містяни розпитували його про призначення всіх цих машин і конструкцій, але мер лише чванькувато кидав фрази про фонтан, нову Європу, злагоду в нашому домі і перспективи Ведмедева. Тоді якийсь старигань, відволікшись від ловлення ґав, запитав у Бартока: а чи правда, що фонтан буде таким потужним, що вода з нього битиме аж до неба, оскільки навіщо в іншому випадку такі товстелезні труби? Літній людині не годилося грубіянити, тож міський голова терпляче пояснював старому, що такі труби потрібні для підведення в центр міста води з Тиси — мовляв, вода буде не лише для фонтана, а й для всього міського водогону.
Знайшлися — куди ж без них? — і нахабні буркотуни, яким ніколи не вгодиш і які кожну ідею критикують на чім світ стоїть. Вони ходили площею від одних людей до інших, єхидно усміхаючись і ремствуючи, що це лише гроші платників податків розкрадають, що мер збожеволів, бо замість збудувати нове відділення лікарні, відремонтувати школу чи залатати дорогу він узявся за встановлення фонтана. А воно ж видно з кількості всілякої машинерії, що задоволення це дорогуще, задрипаному Ведмедеву зовсім не по кишені. Більше того, ніяк не могли заспокоїтися ядучі критикани, у місті центральний громадський туалет — дерев'яний, і смердить у ньому так, що люди бояться заходити всередину, тому свої справи залагоджують навколо туалету, тож у радіусі двадцяти метрів там тепер мінне поле. І що, коли з усієї Європи приїдуть люди на фонтан дивитися, у туалет вони куди підуть, у той же фонтан?! Золтан Барток, до його честі, всіма цими інсинуаціями не переймався, за старою звичкою називаючи опонентів агентами, які жирують на іноземних Грантах. Ті, своєю чергою, теж не залишалися в боргу і твердили, що міському голові Ведмедева «плюй у писок, а він каже, що дощ паде».
До вечора розвантаження закінчилося, вантажівки від'їхали, а нечисленні робітники ритмічними ударами молотків почали збивати новий паркан. Тепер будівельний майданчик неабияк розрісся, заповнюючи собою майже всю площу. Над ним височіла могутня крона дуба, який незворушно спостерігав за гарячковою біганиною навколо. Наступного ранку на площі все було дбайливо обгороджене, а на паркані висіли широкоформатні фотографії старого Ведмедева. На превеликий подив містян, не залишилося й чужих робітників. Якщо ще вчора нарікали, що міська влада могла б і своїх найняти на будівництво такого великого об'єкта, а не привозити невдатних зайд із Ужгорода, то нині довелося прикусити язика: виявилося, що працювати будуть усього двоє осіб, та й ті — місцеві: Ігор і Йосип Ляхи. Техніка була настільки сучасною, що майже не потребувала людських рук. Зрештою, думали собі ведмедівці, для будівництва фонтана багато розуму й не треба.
Містяни здивувалися б ще більше, якби дізналися, що установка потребує навіть не двох чоловік, а одного. Але щоб пришвидшити роботу на такому коштовному в орендуванні обладнанні, спільники вирішили працювати в дві зміни: вдень і вночі. Виглядало це так, що вранці Йосип підкочував до машини нові секції труб, які вона самостійно опускала на дно й рухала тунелем. Чоловік сидів у невеличкій кабіні з великим монітором, де завдяки камерам і лазерам спостерігав за роботою й напрямом буріння. Двічі на день і один раз уночі треба було вивозити вантажівку з вимитим ґрунтом, раз на день підставляти нові секції труб — це й уся робота. Решту апарат виконував сам, методично вгризаючись у землю і залишаючи за собою готову трубу.
Як і планувалося, установка Lovât працювала без збоїв, прокладаючи метр за метром тунелю. Уже через кілька днів після початку робіт спільники впевнилися в реалістичності задуму запустити рух тунелем до Дня Незалежності України. Все працювало безперебійно, лише раз на тиждень доводилося вимикати машину, щоб під'єднати проведені комунікації. У такий час Ігор сідав у кабіну з монітором, а Йосип залізав у тунель. Там він поєднував електричні кабелі на стиках секцій труб, вкручував патрони для жарівок, збивав скобами докупи рейки, якими вже невдовзі мав піти міні-потяг. Так само раз на тиждень — переважно в сутінках, щоб не привертати уваги людей — на будівельному майданчику з'являлися міський голова Золтан Барток, Ікар, Дохторка, Геній Карпат і Тис. Вони інспектували роботи, круглими від подиву очима вдивляючись у карту, на якій було накреслено новий відрізок тунелю. Спільники й не зчулися, як одного разу всім подзвонив Ігор, щоб запросити на келих шампанського з нагоди проходження державного кордону України. Тепер їхня апаратура, яка знаходилася під дубом на центральній площі Ведмедева, керувала буром, що гриз уже угорську землю. Радості не було меж!
Тис тішився, як дитина, адже його ідея, несподівано з'явившись щойно навесні цього року, дуже стрімко втілювалася в життя. Це підгодувало його манію величі, тож тепер він цілими днями міг лежати у кріслі свого кабінету, уявляючи майбутню славу і внесок в історію Європи. Він заплющував очі й бачив у підручнику за восьмий клас розділ «Тис», в якому розповідалося про видатного сина Срібної Землі, що подарував Європі Україну. Його будинок перетворювався на музей з аудіогідами двадцятьма мовами. Ніхто й ніколи більше не прибирав у цій кімнаті, щоб зберегти той первозданний хаос, який надихав Михайла Олексійовича Чвака. Чи то пак Тиса, який узяв своє історичне ім'я від могутньої й водночас витонченої вічної ріки.
Особливу приємність учителеві історії чомусь справляли думки про власний похорон. Тис бачив, як стотисячна процесія несе вулицями Ведмедева труну з його тілом, щоб поховати біля входу в тунель — найбільше й найважливіше його дітище. А під час відмолювання всі плачуть: плаче Марічка, плаче і картає себе за свої неприємні слова на адресу такого геніального й люблячого чоловіка; плачуть мер і президент України, оскільки розуміють, що в них шансів аж так увійти в історію немає; плаче Сільвіка, продавчиня з гастроному, яка не раз відмовляла налити йому на бороду й глузувала з його оповідей про київських князів; плаче начальник митниці, бо Тис був єдиною особою, що змогла його так нищівно ошукати; плачуть діти, які колись так нечемно дали йому
