Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
За два дні до початку наступу Олексій з кінним загоном ЧОПу виїхав у сільські райони. В Крамова в найближчих селах була велика агентура. На її ліквідацію ЧК послало два загони. З другим вирушив Воронько;
Загоном, в який потрапив Олексій, командував Філімонов, донський козак, кремезний і весь мовби наспіх вирублений з мореного дуба. Він був винахідливий і невтомний, як машина.
Більше місяця загін вештався по селах і хуторах. Дехто з крамовців був уже попереджений і встиг утекти. Захопити вдалося дев'ятнадцять чоловік.
У кожного арештованого Олексій випитував про Маркова. Так, говорили вони, наїздив, привозив розпорядження від Крамова, довго не затримувався. Зовнішність описували точно. Знали його як Крученого. І тільки один заможний дячок з Снігурівки сказав:
— Прізвище у них інше було. Я їхнього батечка знав — сурйозна людина купецького звання, Михайло Степанович Марков. Кажуть, в чека шльопнули. Син весь у нього пішов. Він вам батечка не простить, я думаю. Закваска у нього люта, купецька.
— А де він зараз?
— Е-е, хто ж його знає! Він всю округу наскрізь вивчив, що тут, що за Дніпром, кожну стежечку, наче вовк якийсь. Бродить де-небудь. А може, з Врангелем пішов. Тільки не думаю…
— Чому?
Дячок хитро поморгав очима.
— Звір від барлога далеко не тікає. У нас різні власті бували: і Денікін, і Григор'єв-отаман, і ваші приходили, і чужинці хазяйнували, а ній усе тут, при будь-яких властях. То на світло, то в тінь, а щоб податися кудись — такого не було ні разу. В нього багато куточків навколо.
— Що за куточки?
— Оцього не знаю. Все з чуток.
— А які чутки?
— Базікають люди… Та ж чутка — що? Дим. Пролетіла й нема її.
— Що ж про нього зараз гомонять?
— Різне… Хіба все запам'ятаєш! Пам'ять уже не та…
Дячок почав плутати. Більше від нього нічого не можна було добитися.
Трохи пізніше затримали мірошника, який колись мав справу з Марковим-старшим. Від нього дізналися, що за деякими відомостями Марков-син переховується в Олешках або поблизу них.
Після всіх цих допитів в уяві Олексія Марков почав виростати в ще значнішу фігуру, ніж йому здавалося раніше. Було очевидно, що два роки і для Маркова не минули даремно. Він заматерів, перетворився на досвідченого, випробуваного ворога, який обрав цілком певну галузь діяльності: підпілля, шпигунство. При Крамові Марков здійснював найважчу роботу, зв'язану з постійною небезпекою, проте сам увесь час лишався в тіні. І Олексій не був схильний пояснювати це просто обережністю, вірніше, не тільки нею. «Скромність» Маркова була для нього свідченням того, що Марков — ворог по натхненню, упертий і послідовний, який не вибирає засобів і на все готовий…
Загін Філімонова повернувся в Херсон у вересні. На трьох возах везли арештованих, на четвертому — поранених бійців. Філімонов теж був поранений, але сісти на воза відмовився. В Херсоні його зняли з сідла і на руках віднесли у госпіталь.
Олексій так стомився, що, приїхавши, насилу зміг доповісти Величку. Додому він не пішов, а ліг у дежурці на лавці і як убитий проспав до наступного ранку. Прокинувшись, сходив у їдальню, потім піднявся в свою кімнату.
Воронько ще не приїздив. Їх кімнату зайняв Федя Фомін. Він допитував полонених. Насунута на брови кубанка, очевидно, повинна була надати його рум'яному обличчю суворого виразу. На столі в бойовій готовності лежав револьвер.
Троє полонених переступали з ноги на ногу біля дверей, чекаючи своєї черги, і з шанобливим переляком розглядали грізного чекіста; четвертий тупцювався перед столом. Це був непоказний чоловічок в англійській шинелі, яка висіла на ньому, наче на кілку.
Побачивши Олексія, Федя занепокоївся.
— Ага, приїхав! — якось вже надто радісно закричав він. — Виконав складне бойове завдання? Придушив місцеву контрреволюцію?
Полонені витріщилися на Олексія, вирішивши, що перед ними дуже великий начальник червоного ЧК.
Не даючи здивованому таким прийомом Олексієві відповісти, Федя пояснив:
— Довелося зайняти твій кабінет. У мене в кімнаті зараз не можна, там вирішується одна дуже таємна справа… — І, повернувшись до полонених боком, моргнув Олексієві лівим оком: мовляв, мовчи.
Ніякої кімнати, навіть постійного місця у Феді не було, і він боявся, щоб Олексій нескромним зауваженням не підірвав його авторитету. Олексій це зрозумів і промовчав.
Федя, треба зауважити, високо цінив його стриманість, особливо після спіймання сигнальника: Олексій нікому не сказав, що в ту ніч Федя проґавив Крученого. А оскільки один шпигун був усе-таки спійманий, то честь цієї операції поділялася між ними нарівно.
Бачачи, що з боку Олексія його авторитету не загрожує ніяка небезпека, Федя впевнено продовжував допит:
— З яких будеш, Петро Кисельов?
— По селянству ми… — гугняво відповідав полонений.
— Ти в нас стріляв?
Полонений похнюпився.
— Говори як на сповіді! Не бійся.
— Стріляв…
— Навіщо стріляв?
— Наказали…
— Хто наказав?
— Взводний, хто…
Пронизливо дивлячись на нього, Федя підвищив голос:
— А ти знав, що стріляєш у Радянську владу, в твою ж рідну селянську владу?
— Знав…
— Так навіщо стріляв?
— Та наказували ж!
— А ти розумієш, — розтягуючи слова, спитав Федя, — що тобі за це належить?
Полонений подивився на носки черевиків, пом'явся і невпевнено промовив:
— Розстріляти мене, бо ж, правда, знав…
— А! — задоволено посміхнувся Федя. — Розумієш, що розстріляти за це мало! Ну, то йди. В інший раз розбирайся! Йди по коридору ліворуч, останні двері, до товариша Павликовича. Вій тебе направить, куди треба…
В такий же спосіб допитавши решту полонених, Федя відпустив їх і, відразу втративши солідність, кинувся до Олексія.
— Здоров, Альошко! Приїхав!.. Цілий? — говорив він, обмацуючи Олексія, наче не вірячи, що це справді він, у плоті й крові.
— Ти що тут наробив, чекіст? — спитав Олексій, показуючи на книги Воронька, з яких була знята ряднина.
— А що? Я тільки подивився.
— Почекай, приїде Воронько, він тобі покаже…
Федя зневажливо свиснув:
— Сьогодні не приїде, а завтра я — ф'ють, і шукай вітра в полі.
— Що таке?
— Їду на відповідальне завдання! — урочисто оголосив Федя.
— Куди?
— В Олешки. Цілу групу посилають і мене теж.
— Навіщо?
— В Олешках контра розходилася. Наших з-за рогу б'ють. Словом, треба все викрити. Найбойовіших хлопців підібрали. Я, між іншим, не набивався, мене Величко призначив.
— Правда?
— Що я, брехатиму?!
Олексій побіг до Величка.
— Правда, що в Олешки їде група?
— Їде.
— Відпустіть мене з ними, товаришу Величко!
— Там людей досить.
— Товаришу Величко, арештований Середенко, мірошник, показує, що Кручений зараз в Олешках.
