Метелик - Анрі Шарр'єр
Те саме щодо дівчат. Звичайно, коли дівчата сідають за столи матросів, офіцерів чи туристів, вони без угаву п’ють і намагаються примусити їх якомога більше потратитися. Вони ніколи не йдуть у танець з кимось, перш ніж той не почастує їх багатьма склянками спиртного. А з нами вони поводяться зовсім інакше. Вони довго сидять з нами, й нам доводиться наполегливо припрошувати, аби вони випили по келиху. Зрештою, коли дівчата й згоджуються випити, то беруть у руки не келих з дорогим питвом, а кухоль з пивом або чарку віскі із содовою. Все це втішає нас, бо то непрямий спосіб з їхнього боку сказати нам, що вони знають наше становище й серцем вони з нами.
Наш човен пофарбували, наростили сантиметрів на десять борти, а також закріпили кіль. Усередині в човні все виявилося цілісіньким. Замість старої щогли поставили вищу й легшу; клівер і штормовий фок, пошиті з мішків від борошна, замінили добротним вітрилом вохристого кольору. В штабі флоту один капітан корабля вручив мені компас з розою вітрів і пояснив, як з допомогою карти можна приблизно визначити місце перебування човна. Потім ми проклали курс на захід з відхиленням на один румб на північ — щоб дістатися до Кюрасао.
Капітан корабля відрекомендував мені морського офіцера, командира навчального судна «Тарпон», той спитав у мене, чи не бажаю я вийти на якийсь час у море завтра о восьмій ранку. Я не розумію навіщо, але обіцяю йому це зробити. Наступного дня я з Матюретом о визначеній годині приходжу до морського відомства. Один моряк підіймається з нами на човен, і я під добрим вітром виводжу його з порту. За дві години, поки ми прогулюємося, виходячи й повертаючись у порт, просто на нас пливе військовий корабель. На його палубі вишикувалися, всі в білому, екіпаж і офіцери. Вони пропливають повз нас із криком «Ур-ра!», роблять коло, двічі підіймаючи й опускаючи свій прапор. Це своєрідне офіційне привітання, значення якого я не розумію. Ми повертаємося до морського відомства, де військовий корабель уже стоїть біля пристані. Ми пришвартовуємося до пірса. Моряк киває нам іти слідом за ним, ми підіймаємося на борт корабля, де його командир зустрічає нас на тому кінці трапа. Наш прихід на корабель вітає розмірений свист, і командир, відрекомендувавши нас офіцерам, проводить перед курсантами та унтер-офіцерами, що стоять струнко. Командир щось каже їм по-англійському, й ті розходяться. Молодий офіцер пояснює мені, що командир тільки-но сказав курсантам, якої великої пошани з боку моряків ми заслуговуємо, подолавши на човні таку велику відстань, а тепер збираючись подолати ще більшу та ще небезпечнішу відстань. Ми дякуємо цьому офіцерові за виявлену нам честь. Він дарує три морські непромокальні плащі, які згодом стануть нам у великій пригоді. Це чорні плащі з довгою застібкою «блискавка» та каптурами.
За два дні до відплиття нас навідує містер Бауен і просить від імені начальника поліції взяти з собою трьох французьких засланців-утікачів, яких тиждень тому затримали на Трінідаді. Французів нібито висадили на острів їхні товариші, які самі подалися до Венесуели. Мені це не до вподоби, але з нами тут так добре повелися, що я не можу просто так відмовитися взяти на борт цих трьох людей. Та, перш ніж дати відповідь, я прошу показати їх. По мене приїздить поліційний автомобіль. Я їду на розмову з начальником поліції — офіцером з нашивками, який допитував нас, коли ми прибилися до острова. Сержант Віллі перекладає.
— Добрий день.
— Добрий день. Хочу просити вас зробити нам одну послугу.
— З радістю, якщо зможемо.
— У нашій в’язниці сидять троє французьких засланців. Вони прожили нелегально кілька тижнів на острові й твердять, що їх залишили тут їхні товариші, а самі попливли далі. Але ми думаємо, що вони просто втопили свій човен. Кожен з них запевняє, що не вміє вести човен. Мабуть, вони хитрують, хочуть, щоб ми дали їм човна. Ми мусимо спровадити їх з острова, і буде шкода, якщо мені доведеться передати їх комісарові першого-ліпшого французького судна.
— Пане начальнику, я зроблю все, що зможу. Але спершу мені хотілося б побалакати з ними. Самі розумієте: брати на борт трьох незнайомців досить небезпечно.
— Розумію. Віллі, накажіть випустити на подвір’я тих трьох французів.
Я хочу поговорити з ними наодинці й прошу сержанта залишити нас.
— Ви засланці?
— Ні, каторжани.
— Чому ж ви сказали, що засланці?
— Думали, їм більше до вподоби люди, які вчинили менший злочин. Тепер бачимо, що помилилися. А ти хто?
— Каторжанин.
— Ми тебе не знаємо.
— Яз останньої партії, а ви?
— Ми з партії, яку привезли двадцять дев'ятого року.
— А я попав на каторгу ще двадцять сьомого року, — озивається третій.
— Начальник поліції просить мене взяти вас на свій човен. А нас аж троє. Він сказав, що коли я відмовлюсь, то змушений буде передати вас на перше-ліпше французьке судно, яке тут пропливатиме. Що ви на це скажете?
— Ми не можемо знову вийти в океан, у нас є на це поважна причина. Ми можемо лише вдати, що відпливаємо разом з вами, а потім ти висадиш нас на мисі острова.
— Я цього не зроблю.
— Чому?
— Не хочу платити підлістю за гостинність, з якою нас тут прийняли.
— Гадаю, друже, що ти, перш ніж догодити цим ростбіфам[14], мав би подумати про каторжан.
— Чому?
— Бо ти сам каторжанин.
— Так, але є різні каторжани, так само, як, може, є більша різниця між вами і мною, ніж мною та ростбіфами, залежно від того, як це розуміти.
— Отже, ти дозволиш, щоб нас передали французьким властям?
— Ні, але й не висаджу вас раніше, ніж на Кюрасао.
— У мене не вистачить сили знову вирушити в океан, — каже один із французів.
— Спершу подивіться на наш човен. Може, той, на якому ви припливли сюди, був
