На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
«Працюйте, працюйте, друзі! — в думках звернувся до них Сергій Миколайович. — Ех, коли б усе було гаразд і вдалося почути Москву!..»
Рація бригади працювала поганенько: радист був недосвідчений, щоразу виходили з ладу акумулятори, апаратура була пошкоджена через численні струси під час переїздів. Місцевий зв'язок ще сяк-так налагоджували, а голос Москви, який глушили ворожі станції, вдавалося почути лише вряди-годи. А полковникові та іншим партизанам хотілося слухати й слухати цей спокійний голос! Хай навіть не дуже радісні вісті, — все одно, з кожним словом, що долинало з Москви, стаєш сильнішим, впевненішим!.. Одного разу вони почули позивні Москви, і Мехті, тоді дуже втомлений, сказав, що з нього вмить злетіла втома.
— Голос Москви, друже мій, усьому світові бадьорість вселяє! — відповів йому Ферреро.
Зараз Ферреро в задумі сидів на круглому валуні. Біля нього стояла корова, прив'язана до стовбура крислатої ялини.
— Чого задумався, товаришу Ферреро? — підсівши до нього, спитав Сергій Миколайович.
— Думай не думай, легше не стає, — похмуро промовив командир.
На його чолі залягли глибокі зморшки.
Він підвівся, ступив до корови, погладив рукою її теплу гладеньку шию. Корова стояла сумирно, зрідка помахувала хвостом.
— Зв'язковий був під товариша П., — стиха промовив Ферреро.
Полковник присунувся до нього ближче.
— Я ж казав, що Карранті ще заллє нам за шкуру сала. Так воно й вийшло. Учора ж німці розгромили нашу явку в Опчині, повісили Марту Кобиль, нагрянули в робітничий квартал у Трієсті, в будинок металіста Іона Луки. Гестапівці схопили трьох надійних людей — самого Іона, Ігрежа, Соломку. В Плаву й Сагу послали по батальйону гітлерівців…
— Зрозуміло, — хитнув головою полковник. — Карранті знає, що ці села годують нас.
— Він і більше знає. Якщо навіть ці села ізольовані від нас, то нам ще можна дещо підкинути з Терново. Тому він і постарався, щоб туди послати італійський фашистський взвод.
— Теж зрозуміло. Оскільки не вдалося розправитися з нами ударом у спину, пробують заморити голодом. Не києм, то палицею, як кажуть у нас.
Ферреро гладив шию корови.
— Я виділив запас для хворих і поранених і повідомив, що для всіх нас вистачить їжі на два дні, — похмуро вимовив він. — Зменшимо раціон втроє. Вистачить на шість днів. На сьомий день можна з'їсти корівчину, а курити висушений мох. Восьмий день і всі наступні — тільки курити мох.
— Перспектива не з радісних!
— Може, ще двох мулів з'їсти? — чи то жартома, чи серйозно сказав Ферреро. — Ех, попався б мені цей Карранті!
— Не вішай носа, командире, може ще й попадеться! — підбадьорив його полковник.
До Ферреро підскочив з ліхтарем Анрі Дюез, хотів щось сказати, та напад хриплого кашлю не дав йому вимовити й слова. Бухикаючи, він показав рукою на стежку й спрямував туди світло ліхтаря.
До валуна довгим ланцюжком піднімалися дівчата. Вони вийшли з туману — усі, як на підбір, високі й стрункі, в темному й світлому одязі, з кошиками й пакунками в руках, з глечиками на плечах. Це селянки несли продукти партизанам.
Перша з дівчат, з родимкою біля рота, зняла з голови кошик.
— Звідки ви? — спитав Ферреро.
— З Граніка, — відповіла дівчина. — Попетляли, поки знайшли вас… Далеко ж ви тепер забилися.
Гранік — маленьке бідне селище, що загубилося високо в горах.
Дівчина збентежено додала:
— Даруйте вже, збирали, що в кого є.
— Що ж, як кажуть, чим багат, тим і рад, — привітно обізвався полковник.
У Ферреро різкіше прорізалися зморшки на чолі.
Він знав, що селянам у Граніку доводиться скрутно — порізана вся худоба, захована від фашистських інтендантів, і вони перебиваються з хліба на воду, щоб сяк-так дотягти до літа.
Ферреро заглянув у кошик. В ньому були качани кукурудзи. Покликав до себе іншу дівчину, з глечиком.
— Цей кошик з кукурудзою та ще глечик з вином ми візьмемо для поранених. А решту — вам доведеться нести назад.
— Як назад? Чому? — загомоніли дівчата.
— У нас багато продуктів, — м'яко сказав Ферреро, — дуже багато…
— А ми петляли, петляли, — розгублено пролепетала дівчина з родимкою.
— Ну, дарма… добре ще, що не потрапили в лапи фашистів! Німців кругом аж кишить. — Ферреро посміхнувся лагідною посмішкою. — А молодці все-таки!.. Велике вам спасибі!
— Як же нам тепер нести все це назад? — у голосі дівчини бриніло здивування.
— А ось поп'єте чаю, відпочинете: хто-небудь із наших піде з вами, виведе вас у безпечні місця, — сказав Ферреро. — Загалом, не радив би вам виходити з селища: тільки побільшає ворожих заслонів!
І Ферреро, даючи зрозуміти, що розмова закінчена, вклонився дівчатам і пішов разом з полковником.
— Чи правильно я зробив, полковнику? — спитав він Сергія Миколайовича, коли вони були вже біля табірних наметів.
— Правильно, командире! — твердо сказав полковник.
Ферреро побачив Дімо Крайнєва: йому розв'язали руки, він сидів на пеньку й уминав якусь страву з алюмінійового котелка.
— А цього мерзотника я годувати більше не буду. Досить! — зненацька скипів Ферреро.
— До суду треба годувати, — суворо сказав полковник.
— Я й хотів сказати, що треба швидше його судити! — уточнив Ферреро.
— Судитимемо, — хитнув головою Сергій Миколайович.
Мехті й Вася ішли лісовою стежкою.
День був погожий; вранішній туман розсіявся. Можна було навіть неозброєним оком розгледіти кожне деревце на далеких гірських схилах…
Чим нижче спускалася дорога, тим густішим був ліс. Поміж листяними деревами височіли