Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев

Микита Родіонович підняв склянку і встав, його приклад наслідували інші.

За тих, хто загинув смертю хоробрих, і за живих, які помстяться за них і доведуть боротьбу до кінця!

Мовчки випили.

Коли виходили з квартири Ізволіна, в коридорі Ожогін і Грязнов зустрілися з Тряскіним. Він був дуже п'яний, але тримався на ногах. Побачивши старих знайомих, Тряскін зрадів, заметушився.

— До мене! До мене! — тягнув він друзів за руки. — Знати нічого не хочу! Тепер не викрутитесь!

У кімнаті нікого не було. Тряскін, наштовхуючись на меблі, ледве добрався до буфета і почав нишпорити по поличках. Нарешті він знайшов пляшку горілки і поставив її на стіл. Потім на столі з'явилися шматки черствого хліба і кисла капуста. Хазяїн посадив гостей на стільці і оголосив:

— Вип'ємо!

Однак не було чарок, і Тряскін знову поліз у буфет. На цей раз ноги його підвели: він спіткнувся і впустив чарки. З дзенькотом розлетілися по підлозі осколки.

— Чорт з ними! — Діставши склянки, він тремтячою рукою розлив у них горілку. — Пий, братці, — запрошував він. — Все одно пропадати! Тікають, вояки прокляті, тікають!… А ми, дурні, надіялися на них. Бургомістр, собака, і той лікуватись поїхав до Німеччини. Захворів, кабан…

Він підпер голову руками і на мить замовк.

— А ми? А ми що будемо робити? — Тряскін закрутив головою, наче хотів відігнати хміль, що змагав його. — Але вам що, ви одинокі, а от мені як? Га? Дружина, Варка, майна повна хата — куди підеш? Ха-ха-х» а! — зайшовся він сміхом. — Вислужився, вистарався, шию гнув — і догнувся! Вліз у хомут — і не вилізу… Тьху, дурень! — Тряскін сплюнув. — Знати б раніше… Та хі-. ба дізнаєшся! Яка ж сила була! Диву давалися… До Волги йшли, і все — тьху! Комендант сьогодні казав, що відступати далі не будуть, а сам квапить мене ящики робити… Сволота! Про свою шкуру піклується…

Він перехилив у рот склянку і одним духом випив.

Користуючись з того, що геть сп'янілий Тряскін заснув, друзі залишили будинок.

Цієї ночі вперше під будинком Юргенса запрацювала запасна радіостанція підпільників, що перебувала на консервації.

Потоком ішли на Велику землю розвідувальні дані, добуті Ожогіним, Грязновим та іншими патріотами. Радистом був Швидков — співвласник пекарні.

XXIV

У засклене віконце над дверима до кімнати золотавою смужкою лилося ранкове світло. Смужка рухалася з речі на річ: з стільця, накритого брезентом, на робочий стіл, з нього — на стіну, на ліжко, на сплячого Василя. Швидко вона дійде і до нього, Ігорка.

Ігорьок швидко зліз з ліжка, тихенько одягнувся, вийшов на вулицю і зажмурився.

Яскраві промені сонця засліпили очі. Ігорьок задер голову: далеко в небі вітер гнав самітну хмарину, яка пливла на схід, безперервно змінюючи форми. Вона перетворювалась то на баранця, то на гуску, то на людину. Ігорьок довго проводжав хмарку поглядом, доки вона не розтанула в синяві неба.

Потім його увагу привернув пташиний гомін. Ігорьок повернувся. На уцілілих сріблястих тополях, які тяглися вздовж тротуару, мостилися неспокійні граки. Бруньки на гілках тополь уже округлилися, набрякли — ось-ось почнуть розпукуватися.

Побачивши гітлерівських солдатів, які йшли на протилежному боці вулиці, Ігорьок згадав, що йому час приступати до справ.

Він повернувся в свою комірчину під сходовою кліткою. Василь уже прокинувся і сидів на ліжку.

Ігорьок надів жебрацьке лахміття і повісив через плече торбину.

— Вже йдеш? — спитав Василь.

— Так, треба йти, — коротко відповів хлопчик. — Повертаючись, зайду до Пелагії Стратонівни.

— Гаразд, — сказав Василь, — тобі видніше.

Сьогодні вранці треба було зайти до «Грізного» по записку для Швидкова. Ніхто з близьких людей ніколи не розповідав Ігорку про справи підпільників, але спостережливий хлопчина багато чого розумів сам. Він знав, що сьогоднішня записка — радіограма, і все, що в ній написане, буде передано на Велику землю — радянським людям.

— Ось і набережна.

Підсохла вже від гарячого проміння весняного сонця незабрукована вулиця, піднялась вода в річці від дощів і розталого снігу.

Ні, не можна не піти на берег і не подивитись на широке річкове привілля.

Ігорьок прикрив від сонця долонею очі, подивився на мутнувате річкове плесо, на протилежний берег і згадав слова Пелагії Стратонівни: «На річці лід пішов за водою, а на серці в людей залишився».

Нічого, швидко й цей лід розтане!..

Йдучи по набережній, Ігорьок не почув, а швидше відчув, що хтось невідступно іде за ним по п'ятах. Хотілося озирнутись і подивитись — хто, але хлопчик стримав бажання. Йти прямо до «Грізного» не можна було.

— Подайте шматочок хліба сироті! — співучим жалібним голосом промовив Ігорьок, постукавши в перші-ліпші двері.

Він почекав з хвилину і, одержавши запліснявілу скоринку, попрямував до сусіднього будинку.

— Подайте шматочок хлібця! — знову залунав його плаксивий голос.

Кладучи милостиню в торбину і трохи повернувши голову, Ігорьок встиг помітити, що по тротуару повільною ходою, заклавши руки в кишені пальта, йде невідомий.

Що робити? Минути будинок «Грізного» чи постукати? Якщо він пройде мимо, то тому, хто стежить за ним, це може показатися підозрілим. Коли ж він постукає, і дружина «Грізного» передасть йому з хлібом записку, буде ще гірше.

Будинок «Грізного» був уже зовсім близько, коли невідомий, наблизившись, покликав:

— Хлопчику, гей, хлопчику!

Не відгукнутися було не можна. Ігорьок обернувся, зобразивши на обличчі страдницьку міну, ї побачив огрядного, але невисокого чоловіка, з розпливчатими рисами обличчя, м'яким жіночим підборіддям. Маленькими вологими очима, які потопали в щоках, він ласкаво дивився на Ігорка.

— Ви до мене? — спитав хлопчик.

— Ну, звичайно, до тебе, — відповів незнайомий і схилив набік голову.

«Бачив я його коли-небудь чи не бачив? — напружено думав Ігорьок. — Ні, здається, не бачив».

— Я вам потрібний? — наважився він запитати.

— Багато назбирав? — у свою чергу, співчутливо спитав незнайомий.

Ігорьок заперечливо покрутив головою і, відхиливши краї торбинки, показав, що там було.

— І завжди так? — продовжував цікавитись незнайомий.

— Який день випаде… Та й вулиці різні, зважаючи на те, хто живе. Тут, на набережній, погано. Є такі, що й двері не відчинять, сваряться, — вже сміливіше заговорив хлопчик.

Незнайомий слухав і співчутливо кивав головою. «Чого йому треба?» — гірко подумав Ігорьок і, осмілівши, спитав:

— Можна йти?

— Ні. Іди за мною. Я тобі допоможу, і ти не будеш більше жебрати. І лаяти тебе ніхто не буде. Йди і не губи мене з очей. Не бійся, не з'їм тебе. Я людина хороша. Йди! — І незнайомий, не озираючись, пішов уперед.

Ігорьок якусь мить вагався: йти