Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
У морі, дорогою на Мае
Уночі вітер змінив напрямок. Зараз він знову дме на північ, через що рух у зворотному напрямку стає неможливим. Капітан вирішив обігнати вітер, замість того щоб слухняно чекати його на Аґалеґа. Це мені байдуже повідомив стерновий. Чи дійдемо ми до Родриґеса? Це залежить від тривалости бурі. Завдяки їй ми дісталися до Аґалеґа за п’ять діб, але зараз мусимо чекати, поки вона дозволить розвернутися.
Я — єдиний, хто переймається маршрутом. Матроси ж продовжують жити і грати у наперстки, наче інших клопотів і не мали. Оце смак до пригод? Ні, це не він. Вони нікому не належать, вони не мають рідної землі, ось так. Їхній світ — це місток Зети, задушливий трюм, в якому вони сплять уночі. Я дивлюся на ці темні, обпечені сонцем і вітром, схожі на відполіровані морем камінці, обличчя. Як і вночі перед відплиттям, відчуваю незрозумілу приглушену тривогу. Ці люди належали іншому світові, іншому часові. Навіть капітан Бредмер, навіть стерновий з ними, з таких як вони. Їм байдуже, де вони, їм байдуже все те, чим переймаюся я. У них спокійні обличчя, а в очах — металева твердість моря.
Вітер несе нас на північ, зараз напнуті всі вітрила, форштевень розтинає похмуре море. Година за годиною, як день за днем, ми йдемо вперед. Я мушу підкоритися цьому, прийняти порядок стихій. Щодня, коли сонце сягає зеніту, стерновий спускається в трюм, аби перепочити, не заплющуючи очей, і я стаю до керма.
Можливо, таким чином я навчуся більше не ставити запитань. Хіба морю задають запитання? Хіба з виднокраєм зводять рахунки? Тут панує вітер, що нас підганяє, хвиля, що нас несе, а коли настає ніч, нас ведуть непорушні зірки.
Однак сьогодні капітан розмовляє зі мною. Каже, що розраховує продати вантаж олії на Сейшелах, де він знає пана Маврі. Пан Маврі подбає про її доставку на транспортних кораблях до Англії. Капітан Бредмер каже мені про це з байдужим виглядом, палячи свою зелену цигарку, сидячи у своєму пригвинченому до містка кріслі. Потім знову, хоча я й не сподіваюся на таке, повертається до розмови про мого батька. Він чув про його досліди і про плани електрифікації острова. Він знає також про його суперечки з братом, який спричинився до його розорення. Він каже мені про це без емоцій і коментарів. Про дядька Людовіка він лише сказав: «A tough man», затятий чоловік. Це все. Тут, у цьому синьому морі, переказані монотонним голосом капітана, ті події здаються мені далекими, майже чужими. Але заради цього я на борту Зети, яка наче зависла між небом і морем, — не для того, аби забути, бо про що можна забути? А для того, щоб зробити пам’ять марною, нешкідливою, щоб усе йшло і минало без сліду.
Після кількох слів про батька і про Букан капітан замовкає. Схрестивши руки на грудях, він палить, заплющує очі, і можна подумати, що він задрімав. Але раптом він повертається до мене і своїм приглушеним голосом, який ледь вирізняється серед шуму вітру і моря, питає:
— Ви єдиний син?
— Прошу?
Він повторює своє запитання, не підвищуючи голосу:
— Я вас запитую, чи ви єдиний син, у вас нема братів?
— У мене є сестра, пане.
— Як вона зветься?
— Лаура.
Він замислюється, потім продовжує:
— Вона гарна?
Не чекаючи на мою відповідь, він каже сам собі:
— Звісно, вона мусить бути гарною, як ваша мати, і навіть більше, відважною. А також — розумною.
Від його слів мені аж запаморочилося в голові, тут, на містку цього корабля, так далеко від пристойного товариства Порт-Луї та Курепіпе, так неймовірно далеко! Я так довго думав, що ми з Лаурою жили зовсім в іншому світі, що нас не знають багачі з Королівської вулиці і з Марсового поля, наче в обшарпаному будинку в Форест-Сайді і в дикій долині Букана ми стали невидимими. Раптом моє серце забухало — від гніву чи від сорому, і я відчув, що червонію.
Але де я? На містку Зети, старої шхуни, завантаженої діжками з олією, заселеної пацюками і комахами, що загубилася в морі між Аґалеґа і Мае. Невже комусь не байдуже до мене і мого червоного обличчя? Хто бачить мій одяг у плямах корабельного мастила, моє обпалене сонцем лице, моє жорстке від морської соли волосся, хто бачить, скільки днів я босий? Я дивлюся на голову старого морського вовка капітана Бредмера, на його щоки кольору винного осаду, на його примружені від смердючого цигаркового диму очі і на чорного стернового, що стоїть перед ним, а ще на індійських і коморських моряків, деякі з них уже присіли навпочіпки, збираючись палити ґанджу, інші мляво грають у наперстки, і я більше не відчуваю сорому.
Капітан вже забув усе це. Він каже:
— Вам подобається плавати зі мною, пане? Я старію, мені потрібен помічник.
Я здивовано дивлюся на нього:
— А ваш стерновий?
— Оцей? Він теж старий. Щоразу, заходячи у порт, я запитую себе, чи він повернеться.
Пропозиція капітана Бредмера ще бринить у мене всередині. Уявляю, на що перетвориться моє життя. Аґалеґа, Сейшели, Амірантські острови, чи Родриґес, Дієго Ґарсія, Перос-Баньос. Інколи до Фаркуара чи до Коморських островів, а може, на південь до Тромлена. Море — без кінця, довше, ніж усі дороги світу, довше, ніж життя. Невже через це я покинув Лауру і розірвав останню нитку, яка зв’язувала мене з Буканом? Пропозиція Бредмера мені здається принизливим глузуванням. Аби не завдати йому болю, я кажу:
— Не можу, пане, я мушу йти на Родриґес.
Він розплющив очі:
— Знаю, я теж чув розмови про цю химеру.
— Яку химеру, пане?
— Цю химеру. Цей скарб. Кажуть, що ваш батько багато працював над цією загадкою.
Він сказав «працював», чи це я сам роздратувався?
— Хто так каже?
— Про це знають усі. Але годі про це, воно того не варте.
— Ви хочете сказати, що не вірите в існування скарбу?
Він киває головою.
— Я не думаю, що у цій частині світу — він
