Співробітник ЧК - Олександр Олександрович Лукін
Брокман вказав Філіппову на табурет.
— Сядь.
Той сів, поклавши ногу на ногу і акуратно натягнувши на коліно свій шкіряний шолом. Видно було, що наступна розмова анітрохи не бентежить його.
— Кілька запитань до тебе, Філіппов, — сказав Брокман. — Ти пам'ятаєш, якого числа одержав наказ про виліт у Миколаїв?
— Той, що ти скасував? Пам'ятаю. Третього… Ні, ні, другого липня ввечері.
— Де ти одержав цей наказ?
— Як це де? В штабі, звичайно.
— В штабі? Пригадай краще: ти сам його одержував чи тобі доставили?
— Стривай, стривай!.. Справді, принесли на квартиру…
— Хто? Ординарець, кур'єр?
— Побий мене грім, не пам'ятаю. Та навіщо тобі?
— Запитання задаватимеш потім. Зараз я питаю!..
Голос голови ЧК прозвучав різко, наче брязкіт металу. Насмішкуватий, підкреслено безтурботний вираз розтанув на обличчі Філіппова.
Він чекав, що Брокман розпікатиме його за вчорашню п'янку, через яку не відбулися польоти. Такі розноси нерідко влаштовували йому і в штабі херсонської групи, і в особливому відділі шостої армії, йому не звикати було до домашніх арештів, до того, що в нього відбирали зброю, лаяли непристойними словами і навіть погрожували розстрілом. Досвідчений пілот, сильна і по-справжньому безстрашна людина, Філіппов був незамінний як командир авіаційного загону і знав це. З ним панькались, його вихваляли, про подвиги його льотчиків розповідали легенди. І Філіппов зазнався. З начальством він поводився зухвало. В штабі фронту набралася вже чимала пачка рапортів про його поведінку, про самовільні дії, а то й просто невиконання наказів. Але це Філіппова не турбувало. Скандали, звичайно, закінчувались так: виникала невідкладна потреба в авіаційній розвідці, льотчика викликали в штаб, найсуворіше попереджали, що прощають востаннє і повертали зброю. На цьому інцидент вважався вичерпаним. до наступного випадку.
Цього разу було інакше. Брокман не розпікав його: він допитував. І по голосу голови ЧК льотчик зрозумів, що справа серйозна.
— Постарайся пригадати, за яких обставин ти одержав наказ?
Філіппов потер чоло.
— Зараз пригадаю… Другого ввечері я був у Маркасівському… Точно! Згадав. Був я того вечора в однієї своєї… ну, як тобі сказати… знайомої… Туди мені й принесли пакет.
— Просто до цієї знайомої?
— Ну й що? Не вперше. В штабі завжди знають, де мене шукати.
— Он як! Значить, ти з нею давно знайомий?
— Давно не давно, а тижнів два є.
— Як її звати?
— Дунаєва Надія.
— Де живе?
— Та для чого тобі, скажи на милість? — розвів руками Філіппов. — Чи відбити хочеш? Не вийде!
— Я питаю: де вона живе? — повторив Брокман. — Мені з тобою жартувати ніколи!
— Тьху, ти! Ну, в Маркасівському провулку, будинок п'ять.
Олексій і Воронько записали. Філіппов сидів до них спиною і нічого не помітив.
— Поясни мені таку річ, — сказав Брокман. — Зв'язкові з штабу знають тебе добре. Вони навіть таємні пакети носять на квартиру до твоєї знайомої. Як же сталося, що ти їх в обличчя не запам'ятав?
— Що ти від мене хочеш, товаришу голова? — запально сказав льотчик. — Що ти мене ловиш, не розумію! Та я зв'язкових знаю всіх до одного!.. Кажу тобі: не пам'ятаю, хто того вечора приходив, тому що був не в собі…
— П'яний, чи що?
— Ну, п'яний!
— Ага, он воно що! А можливо, твоя знайома… ця… запам'ятала?
— Звідки я знаю! Спитайте в неї… Тільки не думаю. — Філіппов роблено посміхнувся, — Адже я тоді не один пив, сам розумієш…
— Ро-озумію! — промовив Брокман. — Тепер розумію.
Він дістав свою глиняну люльку, набив її і закурив.
Усі мовчали. Філіппов дрібно стукав носком чобота по паркету. Він заговорив перший:
— Може, ти все-таки поясниш, що трапилось?
— Прийде час, поясню. Спочатку розкажи мені, шановний командире авіазагону, як ти вчора допоміг білякам потопити нашу артилерію?
Обличчя і шия льотчика повільно налилися кров'ю. Він криво посміхнувся. Починалося те, чого він чекав з самого початку: прочуханка за вчорашню п'янку. І хоч Філіппов почував себе винним, це все-таки було краще, ніж незрозумілий допит.
— Ти хоч слова вибирай, — сказав він. — Досі білякам моя допомога боком виходила…
— І ще розкажи, — говорив Брокман, мовби не чуючи його, — як ти, льотчик і командир Червоної Армії, дудлив самогонку, коли твоє місце було в бою? Це як називається, боягузтво чи обережність?
— Боягузтвом мені дорікаєш?..
— Я не дорікаю. Хай тобі знайома дорікає. Я цікавмось: якщо не боягузтво, значить просто зрада? Чи як? Наказу ти не виконав, артилерію білих не засік, подавити їх вогонь не намагався, бомби поскидав на порожні човни! Як це називається?
Філіппов хотів щось сказати, але Брокман не дав:
— Ти поглянь на себе, Філіппов, збоку, який ти є! Більшовик пітерський!.. А зараз на кого ти схожий? Зазнався? Революцію в самогонці топиш? Та чи знаєш ти, що під той самогон вороги з тебе дурня зробили?..
— Ну, ну, Брокман, ти легше!..
— Не віриш? Думаєш, для красного слівця сказав? Згадай, скільки разів ти через п'янку не виконував накази?
— Що пив — моя провина, сказав Філіппов. — Тільки дурнем я ні для кого не був…
— Я з тебе провини не знімаю, — карбуючи кожне слово, сказав Брокман, — за неї ти ще даси відповідь. А що тобою вороги крутять як хочуть — це вже факт. Ти знаєш, що наказ, який я скасував, був
