Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— Що ж, обіцяю мовчати. Іншого виходу ви мені не лишили…
Недалеко від вілли Рамоні Григорій зустрівся з Лідією. Вигляд у неї був стривожений.
— Усе гаразд, не турбуйтесь! Він нічого не помітив. Трохи поговорили і приязно розпрощалися… Надвечір зайдіть до Матіні, підете з ним до Агнеси Менендос і допоможете їй зібратись. Про те, що я в Римі,— анічичирк. Цю касету передайте вашим друзям. На щастя, все найважливіше ми з вами сфотографували.
— Правда? — зраділа Лідія.
— Авжеж! — так само радісно відповів Григорій, хоч серце його скніло, наче засіла в ньому скабка.
Один він знав, що в апараті, націленому на Джузеппе, не було плівки!
РОЗДІЛ СЬОМИЙПідкова щастя
За вікном миготіли вогні Мілана. Повідомивши місто про своє прибуття хрипким гудком, поїзд брязнув сталевими м’язами й зупинився біля вокзалу, відсапуючись після довгого бігу по важких дорогах Ломбардії.
І відразу ж у вагон ринув гомін вируючого на пероні натовпу — це темпераментні міланці зустрічали своїх родичів, друзів і знайомих.
Відмовившись від послуг настирливого носильника, Вайс підхопив свій чемодан і, поштовхавшись поміж пасажирами, вийшов на привокзальний майдан. Він теж вирував своїм життям, тільки панували тут уже не пішоходи, а машини. Вони під’їздили одна по одній, гостинно прочиняючи перед приїжджими дверцята. Взявши таксі й наказавши відвезти себе в недорогий готель, Вайс зручно вмостився на сидінні, відкинув голову на його спинку і в котрий уже раз почав обмірковувати план своїх дій.
«У Донго треба приїхати, звичайно, вдень і оселитися під виглядом туриста в приватному пансіонаті. День-два потинятись по містечку, добре вивчити місцевість, лише потім діяти. Якщо поталанить здійснити задумане — негайно до Західного Берліна… Ні, краще до Лісабона. Він, наче мурашник, кишма кишить розвідниками всіх мастей і ґатунків, і там буде легше знайти потрібну людину. А потім… потім кудись у Південну Америку… Подалі від Думбрайта і Нунке… Новий паспорт коштуватиме якихось сто-двісті доларів… Тоді — шукайте вітра в полі».
Машина то потрапляла в пробку і зупинялась, то мчала з скаженою швидкістю.
— Якого дідька так мчати, їдьте обережніше! — не витримав Вайс.
Шофер зневажливо мугикнув і пояснив, що в Мілані є лише один справжній водій, і це саме він, Нікколо Фоліо, решта ж — жалюгідні дилетанти, що не можуть відрізнити радіатор від запасного колеса. На доказ своєї майстерності таксист так натиснув на акселератор, що у Вайса всю спину обсипало морозом.
Нарешті машина зупинилась біля непоказної будівлі, над головним входом якої світилась жовта аргонова вивіска. Кількох літер у ній не вистачало, і від цього будинок здавався ще більш занедбаним.
Портьє, миршавий чоловічок невизначеного віку, провів Вайса в кімнату на другому поверсі. Це була довга, вузька конура з вікном, схованим під почорнілою від пороху шторою. Біля однієї стіни стояло ліжко, вкрите пожмаканою пікейною ковдрою сумнівної чистоти, біля другої, навскоси від ліжка, — шафа з каламутним овалом дзеркала на дверцятах. Умеблювання доповнював невеличкий столик у кутку і два стільці. Повітря в кімнаті було застояне і смердюче, наче в солдатському черевику.
— Скільки коштує номер? — запитав Вайс, з огидою позираючи на несвіжу постіль.
— П’ять тисяч лір за добу, синьйор!
Ощадливого Вайса пересмикнуло:
— Як? За цю смердючу конуру п’ять тисяч лір? Ви збожеволіли!
Портьє знизав плечима:
— Десь на околиці синьйор, може, і знайшов би номер дешевший ціною, але тут, у центрі, де сімдесят відсотків будинків зруйновано бомбуванням… Та й що таке п’ять тисяч, коли пачка сигарет коштує сто п’ятдесят лір?
— Я тут ані хвилини не залишусь. Викличте негайно таксі!
Портьє нахабно розсміявся просто в обличчя Вайсу:
— У нас зіпсувався телефон, синьйор!
— Де розташовано найближчий готель?
— Кварталів за десять… Самі бачили: навколо руїни.
По обличчю портьє було видно, що він і зараз бреше, як щойно збрехав про зіпсований телефон.
Вайс метнувся до вікна і прочинив обидві його половинки, напівпіднявши штору.
— Гаразд, я лишаюся. Забирайтесь!
Залишившись на самоті, Вайс скинув піджак і сорочку, витер шию і торс одеколоном, картаючи себе за те, що так необачно відпустив таксі і не заїхав кудись повечеряти. Потім думки його знов закружляли навколо майбутнього багатства. Настрій відразу покращав.
«Нічого, колись я з посмішкою згадуватиму цей паршивий готель… Втім, перепадало й не таке. Бували часи, коли така от хижа здавалась би мені раєм. Переспати ніч, а там…»
У двері постукали. В кімнату знову зайшов портьє.
— Пробачте, що потурбував. Може, подати синьйору пляшку вина?
Вайс відчув його смак на спраглих устах. Справді, трохи випити не завадить.
— Що ж, принесіть.
Та портьє продовжував тупцювати біля дверей.
— Що там ще?
— А може, синьйор схоче, щоб гарненька дівчина збила йому на піч подушки? — запитав він, догідливо-солодко посміхаючись і фамільярно підморгуючи.
Уява миттю намалювала струнку красуню. Таких він бачив у Римі, в вар’єте, куди вони якось