Маруся - Василь Миколайович Шкляр
Не питайте в москалика:
Бицця чи мирицця —
Три струни на балалайці,
А на кобзі тридцять.
Як тільки гуцул розспівувався, сонна, надута ворона на його плечі враз оживала, розправляла обстріпані крила й підкрякувала своєму господареві:
— Кря-а-а-а!! Тр-р-р-р-р-и! Тр-р-р-р-р-идцять!
Вражені люди аплодували, гуцул на всі боки підморгував, ворона ж на його плечі так само сиділа надута, мовби переповнена почуттям якоїсь особливої воронячої гордості.
Дивно було, що це ніким не кероване стовпище люду дотримувалося бездоганного порядку, ніхто нікого не штовхав, не наступав на ноги, не хекав у потилицю, ніби всім керував якийсь вищий інстинкт, що прокидається в людях у час великої спільної радості й надії.
Хоча, по правді сказати, не було тут аж такого єдиномислія, якого благав у Бога Тарас, котрий теж споглядав Думську площу з портретів, придивлявся, що воно діється на його Козиному болоті й хто чим дихає. Було тут усякого брата, і навіть тоді, коли автомобіль генерала Кравса повернув із Хрещатика до Думи й натовп розступився, даючи йому дорогу, — до машини підбіг якийсь екзальтований молодик і, показуючи рукою на Думу, закричав:
— Не вірте тим єзуїтам!
Генерал Кравс завважив, що та маса людей, яка відступила перед автомобілем праворуч, відрізнялася від тієї, що була по ліву руку. Праворуч над людськими головами здіймалися російські трикольорові прапори й не чулося звідти ніяких овацій, а ліва частина площі цвіла жовто-блакитними стягами й здригалася від тисячоголосої осанни. І тут два табори, подумав Кравс і напружився від раптової тиші, що впала на площу.
Він побачив, що всі повернули голови до вулиці Інститутської. Там, на її крутосхилі, у скісних променях передвечірнього сонця з’явилося видиво, яке найбільше вразило поручника Гірняка. З печерського пагорба, де ще недавно було безлюдно й порожньо, з мертвого міста до Хрещатика рухалася строката, розцяцькована процесія.
Попереду на низенькому, схожому на віслюка коні їхав старий російський генерал, груди якого були так густо обвішані орденами, наче він зодягнув кольчугу. У правій руці генерал тримав невеличкого російського прапора, який начебто й не личив поважному воєначальнику, він тримав його наче свічку. Услід за генералом пішки ступали чотири священики в золотих ризах, один із них ніс великого позолоченого хреста, а троє високо здіймали багряні церковні корогви.
За ними йшов церковний хор на чолі з дияконом і голосно, голосніше, ніж годилося б церковному хору, співав «Боже, царя храні». Замикав цю процесію кінний конвой із кількох офіцерів у золотих погонах та відділу кубанських козаків у червоних черкесках. Черкески були добротні, а от погони у рядових денікінців, теж червоні, мали жалюгідний вигляд. Не суконні, а тоненькі й вим’яті, наче вони їх наспіх повирізали ножицями з жіночих спідниць. Один офіцер навскіс тримав древко великого російського прапора, аби його полотнина була розгорнута й помітна здалеку. Ця різношерста компанія спускалася вниз дуже повільно, узвіз був такий крутий, що коні кумедно присідали на задні ноги.
У лівій половині натовпу, якщо дивитися від Думи очима архістратига Михайла, прокотилося радісне збудження, дехто поривався до величальних привітань, але не з руки було перебивати церковний спів, тим більше гімн «Боже, царя храні», тож лівий табір Думської площі благоговійно чекав наближення процесії, а правий вороже наїжачився й загудів обурено. Однак і ті, й ті знов позадкували, даючи дорогу пістрявій процесії, яка прямувала до міської Думи.
Не доїжджаючи до парадного входу, серед площі, російський генерал натягнув поводи, кволо махаючи прапорцем до тієї половини натовпу, де він одразу впізнав своїх. До нього підбігла якась стара діва з вибіленим крейдою лицем і підведеними сажею бровами, вхопила генерала за чобота й заходилася його обціловувати від носака до коліна. «Спасітєль ви наш роднєнькій», — голосила діва, облизуючи халяви й залишаючи на них білі крейдяні плями. «Ну, будя, будя», — втихомирював її генерал, нервово посмикуючи хромовим чоботом.
До нього підкотився ще якийсь черевань у білій косоворотці, підперезаній червоним шнурком, але генерал суворо підняв руку долонею до натовпу, мовляв, годі, давайте без панібратства, «гаспада харошіє», і рушив до Думи. Тут на його шляху стало два козаки з рушницями й шаблями — вони зненацька вихопилися з натовпу, видно, повстанці, і Миронові навіть здалося, що він їх десь бачив.
— Далі прохід заборонено! — сказав козарлюга із засмаленим, як горщик, обличчям. — Розвертаємо дишля!
— Я вас нє панімаю, — насупився генерал. — Аб’яснітє на чєловєчєском язикє, в чьом дєло?
— Тут управа української столиці! — пояснив засмалений. — Стороннім вхід заборонено.
— Ми только хатім павєсіть наш флаґ, — сказав генерал. — В чєсть взятія Кієва. Вот і всьо.
— Київ звільнила українська армія, — стояв на своєму засмалений. — Чужим прапорам тут не місце.
— Я вам пєрєвєду, вашє прєвосходітєльство, — підбіг черевань у косоворотці, підперезаній шнурком. — Он говоріт, што проєзд воспрещьон, потому што Кієв захватілі галічанє. Но ето же чушь собачья! Ви проєжайтє і водрузітє флаг, вєдь етава трєбуєт народ!
Ще ціла купа людей з лівого табору накинулася на козаків з лайками та прокльонами, мовляв, як ви, сіра голото, розмовляєте з генералом, чи вам повилазило, хто перед вами, народ вимагає пропустити його, а ви, хохли необтесані, вперлися, як барани, і псуєте людям празник. Стара діва з розмазаною на лиці крейдою штурхала гострими кулаками засмаглого козака під ребра, щипала його, називала «чьортов гуцул», не відрізняючи наддніпрянця від галичанина.
Одна половина площі скандувала «Геть москалів!», друга репетувала «Рукі вон!», маючи на увазі облогу генерала; по правий бік заспівали «Ще не вмерла Україна!», а по лівий
