Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон
Потім він одвів мене вбік і спитав:
— Докторе Лівсі, через скільки тижнів ви і сквайр чекаєте на прибуття другого корабля?
Я відповів йому, що тут ідеться не про тижні, а про місяці. Тільки в тому разі, якщо ми не повернемося до кінця серпня, Блендлі пошле нам на допомогу корабель. Але не раніше, хоч і не пізніше.
— Тож і підрахуйте, коли він буде тут, — докінчив я.
— Ну, сер, — сказав капітан, чухаючи потилицю, — за таких обставин доведеться скрутнувато, навіть коли нам сприятиме доля.
— Що ви цим хочете сказати? — поцікавився я.
— Дуже шкода, сер, що ми втратили наш другий вантаж. Ось що я хочу сказати, — відповів він. — Пороху й куль у нас досить, але харчів мало, украй мало, докторе Лівсі. Так що, може, навіть і краще, що ми позбулися зайвого їдця.
І він показав на небіжчика, вкритого прапором. В цю мить високо над дахом блокгаузу з ревом і свистом пролетіло ядро, впавши десь оддалік у лісі.
— Ого! — сказав капітан. — Почали бомбардувати! Та вам же ненадовго вистачить пороху, голуб'ята!
Але вдруге вони поцілили краще. Ядро перелетіло через частокіл і впало біля блокгаузу, здійнявши хмару піску, хоч і не заподіяло ніякої шкоди.
— Капітане, — сказав сквайр, — будівлі зі шхуни зовсім не видно. Мабуть, вони ціляють у прапор. То чи не розумніше було б спустити його?
— Спустити прапор? — обурився капітан. — Ні, сер. Я цього не зроблю.
І як тільки вимовив він ці слова, ми, здається, всі погодилися з ним. Ішлося бо не тільки про честь і гордість моряка — це був і тактично влучний хід: цим прапором ми показували своїм ворогам, що не боїмося їхньої канонади.
Бомбардування тривало весь вечір. Одне ядро перелітало, інше не долітало або ж тільки збивало пісок біля огорожі. Піратам доводилося цілятись високо, а тому ядра втрачали силу й заривалися в сипкий пісок. А уламки ядер майже ніякої шкоди нам не завдавали, хоч один з них попав у дах, а другий пробив підлогу. Тому ми незабаром звикли до канонади і звертали на неї уваги не більш, ніж на тріскотню цвіркуна.
— В усій цій історії є й дещо путнє, — зауважив капітан. — Як видно, у лісі перед нами зараз нема жодної людської істоти. Відплив посилився, і наші припаси, мабуть, уже показалися з-під води. Отже, викликаю охочих піти по солонину.
Грей і Гантер найперші зохотилися. Добре озброївшись, вони перелізли через частокіл, однак із солониною їм не поталанило. Бунтівники були хоробріші, ніж ми гадали, або ж покладали більше сподіванок на канонірську вправність Ізреєла Гендса. Так чи так, але четверо чи п'ятеро з них витягували з води наші припаси і вбрід переносили до шлюпки, яка стояла поблизу. Один з матросів увесь час веслував, щоб течія не віднесла шлюпку.
Сілвер стояв на кормі й командував. І кожен з них був тепер озброєний мушкетом, що їх вони видобули з якоїсь схованки на острові.
Каштан сів на колоді й почав занотовувати в корабельному журналі: „Александер Смоллет — капітан, Девід Лівсі — корабельний лікар, Ейбрегем Грей — тесля, Джон Трелоні — власник корабля, Джон Гантер і Річард Джойс — челядники власника корабля, люди сухопутні, — оце й усі, хто не зрадив свій обов'язок. Сьогодні вони зійшли на берег, взявши з собою припасів щонайбільше на десять днів, і піднесли британський прапор над блокгаузом на Острові Скарбів. Томаса Редрута, служника кораблевласника, теж людину сухопутну, вбили бунтівники. Джім Гокінс, юнга…“
Саме цю хвилину я задумався про долю бідолашного Джіма Гокінса.
Аж це з глибини острова пролунав голос.
— Хтось гукає до нас, — мовив Гантер, що стояв на варті.
— Докторе! Капітане! Сквайре! Агов, Гантере, це ви? — почули ми чийсь голос.
Я підбіг до дверей і побачив Джіма Гокінса: живий і здоровий, він перелазив через частокіл.
Розділ XIX
ЗНОВУ РОЗПОВІДАЄ ДЖІМ ГОКІНС: ЗАЛОГА В БЛОКГАУЗІ
Тільки-но побачивши британський прапор, Бен Ган зупинився, схопив мене за руку й присів.
— Ну, — сказав він, — там твої друзі. Це річ певна.
— Але куди ймовірніше, що те заколотники, — відповів я.
— Нізащо в світі! — вигукнув він. — На цьому безлюдному острові, де не бува нікого, крім джентльменів фортуни, Сілвер підняв би піратського прапора, — будь певний. Ні, це твої друзі. Тут була сутичка, і твої друзі, мабуть, перемогли. Вони засіли в старому зрубі, що колись дуже давно спорудив Флінт. О, що за головань був цей Флінт! Крім рому, ніщо не могло збити його з ніг. І нікого він не боявся, тільки Сілвера. Сілвер — то такий хитрюга!
— Ну, гаразд, — сказав я, — може, й справді там мої друзі. То тим швидше треба прилучитись до них.
— Ні, братику, — почав заперечувати Бен, — стривай. Ти добрий хлопчак, коли я не помиляюсь, але все-таки ти тільки хлопчак, та й годі. А Бен Ган — битий жак. Ніяким ромом не заманиш мене туди, куди ти йдеш… Я мушу перше сам побачити твого родовитого джентльмена, і хай він дасть мені слово честі. А ти не забудь мої слова. Тільки такому можна довіритись — так йому і скажи, — хто й виглядом своїм справляє шляхетне враження, і, кажучи це, вщипни його отак.
І він утретє вщипнув мене все з тим самим хитруватим виглядом.
— А коли матимете потребу в Бен-Гановій допомозі, то ти, Джіме, знаєш, де його знайти. На тому самому місці, де ти знайшов його сьогодні. І той, хто прийде, хай тримає білу хусточку в руці. І хай він прийде сам-один. Ти так і скажи: „Бен Ган, — скажи, — має на це свої причини“.
— Гаразд, — відповів я. — Здається, я зрозумів вас. Ви хочете щось запропонувати, і вам треба побачити сквайра або лікаря. І знайти вас можна там, де я знайшов вас сьогодні. Це все?
— А коли мене можна знайти — тебе не цікавить? — додав він. — Ну, хай буде в проміжок від полудня до шести склянок.
— Добре, — відповів я. — Тепер уже я можу йти?
— Але ти не забудеш? — тривожно перепитав він. — І так і скажеш: „Хто справляє шляхетне враження“ і що є на це „свої причини“, це головне — ми повинні чесно домовитись один з одним. А тепер можеш іти, Джіме, — сказав він, усе ще не відпускаючи моєї руки. — Слухай, Джіме, а коли ти зустрінеш Сілвера, то не викажеш йому Бена Гана? Не викажеш? Навіть коли тебе почнуть випитувати? Кажеш — ні? Ну,