Маленькі дикуни - Ернест Сетон-Томпсон

— Дякую, та я вже обідав з бабусею Невіль.

— Мабуть, вона одним пальцем колотила тобі чай, а другим намащувала варення на хліб? — грубо запитав Рафтен.

Ян почервонів. Очевидно, всі мали уяву про гостинність старої знахарки, та він із запалом заперечив:

— Вона була до мене дуже щедрою, пригощала, чим Бог послав!

— А все ж таки ти б краще поїв, — сполошилась місіс Рафтен.

Як спокусливо пахнув кусень підсмаженого соковитого м’яса! Як же Янові хотілось його скуштувати! Але з поваги до старої бабусі Ян уперше в житті сказав неправду:

— Ні, дякую, але я не голодний. Бабуся Невіль чудово мене нагодувала.

І з голосним бурчанням в животі він узявся до вечірньої роботи.

— Цікаво, де Калеб знайшов березову кору? — спитав Ян. — Ми могли б зробити з неї посуд.

— Скоріше за все, у лісі Бернса, бо в нашому лісі берези немає. Доведеться і нам туди йти.

— Ти попросиш кори у Бернса?

— Та кому потрібна стара береза? Підемо й надеремо, коли його не буде поблизу! — Ян вагався. Сем взявся за сокиру.

— Здійснимо воєнну вилазку у ворожий табір. Бернс належить до татових ворогів.

Ян погодився, хоча дуже сумнівався щодо чесності їхнього вчинку.

У Бернсовому лісі вони досить швидко натрапили на велику березову колоду. Хлопці одразу ж взялися здирати з неї кору, як раптом побачили високого чоловіка з хлопчиком. Вони, напевне, прийшли на стук сокири.

Сем ледве чутно прошепотів:

— Це старий Бернс — ушиваймось!

Хлопці схопили сокиру і давай тікати! Вони вдало перескочили через огорожу, а Бернс у спину їм посилав лайки та погрози. Йому не шкода було деревини, бо ліс тут не надто цінувався, та Рафтен побив горшки з багатьма сусідами, а в Бернса з’явилась нагода роздути з мухи слона.

Його синок, з виду трохи молодший за Яна та Сема, вискочив на огорожу й почав образливо вигукувати:

— Агов ти, іржавий! Начувайся, рудий злодюго — тато тебе спіймає й навішає тобі стусанів!..

— Воїни відступили і зберегли свої скальпи, — підсумував Сем результат походу і поклав сокиру на місце.

— Тільки честь зганьбили, — додав Ян. — А хто цей пацан?

— Гай Бернс. Підлий малий. Та ще й брехун страшенний. Якось йому вручили приз — щітку — та звання головного нехлюя у школі. Причому за нього проголосували всі одностайно.

Наступного дня друзі вчинили новий наскок на березову колоду. Та не встигли вони розпочати свою справу, як раптом почули десь поблизу страшенну лайку. Дитина намагалась імітувати голос дорослого чоловіка:

— Ану забирайтеся звідсіль геть, окаянні!..

— Може, візьмемо в полон цього поганця? — запропонував Сем.

— І підсмажимо на повільному вогні після страшних тортур, — відповів Ян.

Вони пішли на голос, але поява Бернса змусила хлопців знову тікати.

Ото ганьба!

Хлопці ще не раз намагались прокрастися в ліс Бернса, та як на біду Бернс весь час працював поблизу, і Гай як тут уродився. Спершу малий шибеник тримався на відстані, але скоро дав зрозуміти, що знає все про тіпі — мабуть, встиг побувати на бівуаку. Друзі не раз помічали, як Гай з цікавістю спостерігав за їх тренуваннями у стрільбі з лука. Та щойно вони його викривали, Гай відбігав на безпечну відстань і звідти вже сипав градом кепкувань.

Якось друзі прийшли на бівуак раніше звичайного. І раптом у кущах біля тіпі Ян помітив голу п’ятку.

— А це що таке? — він нагнувся й намацав ногу, власником якої виявився Гай Бернс.

Гай підскочив і з вереском чкурнув щодуху, рятуючи життя, бо індіанці гналися за ним, погрожуючи кривавою розплатою. Ян чудово бігав, тож без проблем нагнав коротуна Гая. Хлопчика зловили і потягли назад на бівуак, а він пручався і верещав, мов різаний:

— Пусти мене, Семе Рафтен, пусти!

— Перш за все треба зв’язати полоненого, — мовив Сем і витяг мотузку.

— Ця не годиться! — сказав Ян. — Принеси шкіряного дерева.

Смужки міцної кори не довелося довго шукати. Не звертаючи уваги на лемент бранця, індіанці холоднокровно прив’язали Гая до молодого зеленого стовбура, який, за словами Яна, довше горить.

Після цього воїни посідали перед вогнищем, підібгавши по-індіанському ноги. Старший запалив люльку миру, й обидва почали вирішувати долю нещасного полоненого.

— Брате! — сказав Ян, зробивши рукою величний жест. — Як приємно чути скиглення цього нікчемного блідолицього! (Насправді скиглення робилося дедалі нестерпнішим.)

— О, так! — відповів Дятел, скорчивши гримасу блаженства.

— Відпустіть мене! Мій тато з вас три шкури здере за це! — верещав полонений.

— Спершу ми його скальпуємо, а потім спалимо! — заявив Маленький Бобер і на мигах показав, що вони робитимуть із бранцем. Він плюнув на камінь і заходився гострити свій складаний ніж. Лезо скреготіло: «дзи-дзи-дзи», і від цього неприємного різкого звуку в Гая пробігали мурашки по спині.

— Брате Дятле! Дух нашого племені жадає крові цієї жертви!

— Ти хочеш сказати «Великий Вождь Дятел», — тихо виправив його Сем. — Якщо ти не називатимеш мене вождем, я теж тебе не буду так називати.

Великий Дятел і Маленький Бобер зайшли в тіпі, наново розмалювали один