Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

Якщо цієї ночі я не заснув ні на мить, то це через усіх цих людей. У задушливій пітьмі трюму, ледь освітленій блимаючим світлом каганця, під стогони корпуса, який розгойдують хвилі, мене поступово охопила безглузда і нездоланна тривога. Чи нема серед цих людей заколотників, тих славетних піратів з африканського сходу, про яких стільки писалося в газетах, які я читав з Лаурою? Можливо, вони планують повбивати нас, капітана Бредмера, мене і тих членів екіпажу, які не стали їхніми спільниками, аби захопити корабель? Можливо, вони думали, що я везу гроші і цінні речі у цій старій скрині, де лежать батькові папери? Звичайно, мені слід було відчинити її перед ними, аби вони побачили, що в скрині я тримаю лише старі папери, мапи, білизну і теодоліт. Але чи не подумали б вони тоді, що скриня має подвійне дно, де повно золота? Поки корабель тихо плив, своїм голим плечем я відчував теплий метал скрині і не заплющував очей, аби стежити за темрявою трюму. Який контраст порівняно з першою ніччю, проведеною на палубі Зети, коли корабель знявся з якоря під час мого сну і коли я раптом пробудився вранці, засліплений безмежним морем.

Куди ми пливемо? Тримаючи курс на північ із самого порту, зараз більше нема сумнівів, що ми йдемо до Аґалеґа. Саме для мешканців цього віддаленого острова капітан Бредмер везе більшу частину свого різноманітного вантажу: сувої тканин, бухти залізного дроту, барила з олією, ящики з милом, чечевицю, а ще безліч поливаних каструль і мисок, загорнених у сіті. Все буде продане китайцям, які тримають крамниці для рибалок і фермерів.

Купи цього причандалля і запах товарів мене заспокоює. Це ж не вантаж для піратів! Зета — плаваюча бакалійна крамниця, і наявність каганця раптом здається мені кумедною.

Однак я не сплю. Зараз люди позамовкали, але розпочали своє нічне життя комахи. Я чую, як гасають і зрідка з гудінням пролітають по трюму величезні таргани. Між їхньою біганиною і польотами над вухом чути надривне дзижчання комарів. Через них я теж не сплю, накривши руки і обличчя сорочкою.

Не в змозі заснути, я, своєю чергою іду до ілюмінатора, висовую голову через отвір. За облавком — чудова ніч. Знову здійнявся вітер, він напинає вітрила, що на третину обвисли. Дме холодний вітер з півдня і підганяє корабель. Після спекотної задухи трюму я здригаюся від вітру, але мені дуже приємно. Я збираюся порушити накази капітана Бредмера. З кінською попоною, яка залишилася як спогад про життя у Букані, я піднявся на місток, потім пішов на ніс. Позаду стоїть чорний стерновий і два матроси, які з ним за компанію палять ґанджу. Сідаю на краю носа під крила кліверів і дивлюся на небо й на море. Місяця нема, однак мої широко розплющені очі помічають кожну хвилю, воду кольору ночі, плями піни. Це сяйво зірок освітлює море. Ніколи я не бачив зірок такими. Навіть колись у саду в Букані, коли разом з батьком ми йшли «алеєю зірок», вони були не такі гарні. На землі небо з’їдається деревами, пагорбами, його потьмарює той непомітний туман, який, наче пара, здіймається із струмків, з полів з лугів, з криниць. Небо далеко, його бачиш наче крізь вікно. А тут, серед моря, у ночі нема кордонів.

Між мною і небом нема нічого. Я лежу на палубі, спершись головою на зачинений ілюмінатор, і пильно дивлюся на зірки, наче бачу їх уперше. Небо перекидається між двома щоглами, сузір’я обертаються, на мить зупиняються, потім падають. Я їх ще не впізнаю. Зірки тут такі яскраві, навіть найслабкіші, що здаються мені новими. Оріон ліворуч за бортом, а на сході, можливо, розташувався Скорпіон, там сяє Антарес. Ті, котрих я добре бачу, озираючись на носі корабля, так низько над обрієм, що мені лишень варто опустити погляд, аби стежити за їхнім повільним коливанням — то зірки, які утворюють Південний Хрест. Пригадую голос батька, коли він вів нас через темний сад і запитував, чи ми його впізнаємо, легкого, готового сховатися за чередою пагорбів.

Я дивлюся на цей зірчастий хрест, і це мене ще більше віддаляє, тому що він теж належить небу Букана. Я не можу відвести від нього погляду, тому що боюся втратити його назавжди.

Таким чином я заснув тієї ночі майже на світанку, дивлячись на Південний Хрест. Загорнувшись у попону від вітру, який шмагав в обличчя і рвав волосся, слухаючи його ляскання в кліверах і хрусткий шум води об форштевень.

Наступного дня, в морі

Я прокинувся на світанку, дивлюся на море, майже не ворушачись, зі свого місця на носі, біля чорного стернового. Стерновий — коморець з дуже чорним обличчям абісинця, але з зеленими променистими очима. Він єдиний, хто по-справжньому розмовляє з капітаном Бредмером, і мій статус пасажира, який заплатив за подорож, надає мені привілей розташуватися біля нього і можливість спілкуватися з ним. Він розмовляє, повільно добираючи слова, дуже чистою французькою з ледь помітним креольським акцентом. Каже, що раніше навчався в школі Святих Отців у Мороні і мав стати священиком. Одного дня він усе без якоїсь очевидної причини кинув і став моряком. Ось уже тридцять років, як він плаває, знає кожен порт від Мадаґаскару до африканського узбережжя, від Занзибара до Чаґоських островів. Він розповідає про острови, про Сейшели, про Родриґес, а також про найвіддаленіші, такі як Хуан де Нова, Фаркуар, Альдабра. Найбільше він любить острів Святого Брендона, тому що на цьому острові живуть лише черепахи і морські птахи. Вчора, відірвавшись від споглядання хвиль, що накочуються і відринають на тому самому місці, я сів поруч зі стерновим і побачив, як він розмовляє з капітаном Бредмером. Маю зазначити, що це означає розмовляти перед капітаном, бо той, як справжній англієць, міг годинами непорушно сидіти у своєму канцелярському кріслі і палити маленькі зелені цигарки, і поки стерновий говорив, він у відповідь не чув нічого іншого, крім догідливого хлюпотіння хвиль, чогось схожого на «пхум» — це мало означати, що капітан на місці. Неквапно, своїм гарно поставленим голосом стерновий розповідає про дивовижні морські пригоди, зеленим поглядом прискіпливо оглядаючи виднокрай. Цілі історії про порти, про бурі, про риболовлю, про дівчат — його оповідання без мети і без кінця, такі, як