Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Всеволод Зіновійович Нестайко
Я лежу на носі, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора — геть до самого дна видно: водорості, латаття, корчі. І навіть видно, як риби шмигляють. Інтересно!
Все далі й далі заглиблюємося ми у плавні. Несподівано за поворотом відкрилося широке плесо. Гладінь — ані зморшки. Білі й жовті лілії розкидані — як на картині. Посеред плеса дві пірникози плавають. Вгледіли нас — і нема. Так швидко пірнули, ніби й не було. Тільки рівне плесо. Аж гульк — метрів за двадцять — наче й не вони, а інші…
Знову ми в стружку заїхали.
— Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-ш!
Качки пролетіли.
Мисливський сезон не почався, і ще нелякані качки хмарами літають над нами.
— От би рушницю! — каже Кукурузо.
— Ага,— кажу я.
Пливемо.
— Ондо той кізяк, біля якого я затонув,— гірко мовив Кукурузо.
— Тьху! — плюнув я в той бік.
Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навіть гуляли бурунисті хвилі (бо якраз знявся вітер) — як по справжньому морю. Це було вже п’яте плесо, яке ми пропливали. І островів ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: «Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острів. Те, що треба». Але в Кукурузо була своя думка, і всі острови він позабраковував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли — до води важко добиратись. На тому дерев нема — де ж дрова брати для вогнища? І так далі.
І от перед нами новий острів. Ніби суцільна зелена купа: кущі верболозу, плакучі верби і деінде тополі вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цілком — є виходи до води. Чисте плесо з трьох боків омиває острів.
— Здається, воно,— сказав Кукурузо.— Давай пристанемо.
— Давай,— з радістю відгукнувся я, бо мені вже набридло шукати.
Ми пристали.
Острів був чудовий. Ніби спеціально створений для такого діла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато і сухого гілля — на двадцять років топити. В очеретах, навіть зараз чути,— качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводді попід берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки,— у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вітами землю підмітає. І без куреня від дощу сховаєшся. Але курінь, звичайно, потрібен.
— Курінь я тобі поможу зробити,— сказав я,— ти ж знаєш, як я курені роблю.
По куренях я таки був мастак. Кращого, ніж я, куреня ніхто з хлопців у селі не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селі він будував.
На обличчі в Кукурузо було вагання:
— Робінзон, звичайно, все сам робив. Бо ж він один потрапив на безлюдний острів.
— Так то ж Робінзон Крузо, а ти Кукурузо,— заперечив я.— Не можна ж точно копіювати.
Мені обов’язково хотілося якомога більше допомогти другові. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишені великий складаний ніж з дерев’яною колодочкою і заходився різати лозу. Я дуже любив різати щось своїм ножем, ніколи не розлучався з ним, і від безкінечного носіння в кишені колодочка відполірувалася так, що блищала, як лакована.
Кукурузо покірно допомагав мені, незаперечно визнаючи в цій справі мій верх. Він носив лозу, розчищав для куреня місце, загострював палиці для каркаса.
Незабаром під старою вербою вже стояв прекрасний просторий курінь, міцний-міцний (ніякі бурі не страшні) і такий затишний, що аж мені захотілося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
— Всі двадцять років простоїть — гарантія! — впевнено сказав я.
Тільки тепер ми згадали, що дід уже, напевне, повернувся з сільмагу, і заспішили назад. Діставшись, нарешті, до берега і заховавши човна, ми аж до самісінької хати бігли бігом. А коли, захекані, прибігли, виявилося, що дід іще не прийшов. Кукурузо не помилився: дідова «хвилиночка» вміла розтягуватись до кількох годин.
— Ну що? Діда нема, можна зараз зібрати все необхідне,— сказав Кукурузо.— Сьогодні все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра…
— Значить, вирішив уже завтра? — спитав я.
— Аякже… Ти що! Через кілька днів мати приїде…
Кукурузо ходив по хаті, задумливо взявшися рукою за підборіддя, і примірявся, що брати з собою.
— Перш за все ложку,— він витяг з буфета щербату дерев’яну ложку і застромив її за пояс.— Солі обов’язково, без солі пропаду.— Відсипав собі в ганчірочку півпачки солі.— Хліба! — з сумом глянув на зачерствілий окраєць, що лежав на столі.— Мало…
Дід пішов у сільмаг саме по хліб.
— Я тобі принесу. І хліба, і сухарів. У нас є,— заспокоїв я його.
— Чаю? — він покрутив у руках цибик з чаєм.— Обійдеться. Це тоді й чайник треба. А в нас один…
— Ліхтарика не забудь. Згодиться,— нагадав я.
— Ліхтарика обов’язково. Без ліхтарика не можна.
Він пройшовся по хаті, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку біля порога:
— Сокиру. Треба було б хоч дві. У Робінзона було аж дванадцять сокир.
— Що він — жонглював ними, чи що? — здивувавсь я.— Нащо йому було стільки? Дурнуватий якийсь твій Робінзон.
— Ти дуже розумний! — розсердився Кукурузо.— Мовчи! Ти ніколи на безлюдному острові не жив — не переч!
В цей час двері розчинилися, і на порозі з’явився дід. Кукурузо так і застиг з сокирою в руках.
— Ов-ва! — спокійно вимовив дід.— Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на місце! Двоєшник!
— Та я нічого,— замимрив Кукурузо.— Я… я… хотів показати йому, яка в нас сокира добра… замашна… він каже, що в них краща… Еге ж, у нас краща, діду?
Дід нічого не відповів, і ми вишмигнули з хати.
— Ху! Мало не засипались! — уже за клунею видихнув Кукурузо.— І як ми не почули його кроків!
Це справді було дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дідові кроки чути здаля. Дід ходить, як на лижах, не відриваючи ніг від землі: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде. Та побачили б ви його на полюванні. На зайця по чорнотропу дід може прочовгати отак кілометрів п’ятдесят — і хоч би що.
Сидимо ми з Кукурузом за клунею і обговорюємо, як краще перетягти все необхідне у човен. Нарешті домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати і ховатиме у бур’янах за клунею. А як стемніє, вже я (щоб Кукурузо був у діда на очах і не викликав підозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра…
